![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
don_katalanАлі Татар-заде
- Полтава. - Одеса. - Харків. - Чернигів. - Катеринослав. - Крим.
Головне джерело - Дмитро Дорошенко. Історія України 1917-1923 рр.
_______________
Полтава.
Цього дня письменник Короленко пише (переклад з російської):
«Вчора були збори українців. Всякий націоналізм має щось негативне, навіть і захисний націоналізм занадто легко переходить в агресивний. В українців є ще й присмак націоналізму романтичного і бутафорського. Серед чорних сюртуків і жупанів миготіли «червоні жупани», в які вбралися розпорядники.
Говорилося багато безпідставного, а один надто вже «щирий» пан домовився до повної мерзоти: за його словами, "Україна не схвалювала війни, а так як її не питали (а кого питали?), то вона свій протест висловлювала тим, що нібито українці дезертирували в кількості 80%".
Я при цьому не був (пішов раніше); якби був, то неодмінно гаряче протестував би проти наклепу: вузьке кружківство нав'язується всьому народові, і крізь ці окуляри розглядається і спотворюється дійсність.
Жодного уявлення про необхідність «питати у народу» його волі перед початком війни в українців, як і в росіян, звичайно, не було, і український дезертир йшов не тому, що у нього не запитали, а за різними спонукань, не виключаючи малодушності і боягузтва .
І запевнення, ніби український народ дав 80% малодушних і трусів, є наклеп на рідний народ "щирих українців", психологія яких дуже схожа на психологію "істинно російських"».
Для порівняння атмосфери, наводимо нарис українства в Полтаві від Дорошенка.
«Осередком українського національного руху в Полтаві була місцева громада ТУПу. Як тільки до Полтави дійшли вісті про революцію, громада тупівців видрукувала і розповсюдила по Полтавщині кілька відозв. Далі вона організувала вибори представників до Національного Конгресу в Київі від різних українських товариств та організацій на Полтавщині.
В середині квітня громада взялася за організацію українського з’їзду цілої Полтавщини. Вона створила міжпартійний Комітет під назвою “Спільний Комітет Українських поступових партій і організацій”, куди входили представники кооперативів, Українського Клюбу, т-ва “Боян”, новозаснованої “Селянської спілки”, Укр. рад.-дем. партії, Укр. ес-деків і пізніше укр. ес-ерів.»
_______________
Одеса.
Ось як описувала ситуацію в місті московська масова газета "Русское слово":
«Сьогодні при чудний літній погоді і ідеальному порядку з ранку по місту відбуваються грандіозні ходи з хорами військової музики, виконуючими похоронні марші і "Марсельєзу". У повітрі витають аероплани, кидають в густі натовпи заклики жертровать в пам'ять полеглих борців революції. У зборі пожертвувань беруть участь офіцери, студенти і солдати. Українці в національних костюмах збирають пожертви. Вони співають свої революційні пісні. Приплив пожертвувань величезний. Все місто в червоному».
Порівняємо, що пише Дмитро Дорошенко.
«В Одесі напередодні революції українське життя купчилося біля товариства “Українська Хата”. Воно зробилося на перших початках осередком українського руху й за революції. В космополітичній щодо свого населення Одесі українці не могли зайняти скільки-небудь твердих позицій в нових революційних установах.
Російська й жидівська демократія, що, як і скрізь, вела перед по тих установах, ставилась до українського руху і до українських домагань дуже неприхильно.
В половині квітня відбулося в Одесі українське віче, на якому промовляли С.Шелухин, В.Чеховський, В.Голубович та інші. У відповідь на різні напади з російсько-жидівського боку Українська громада м. Одеси на своїх зборах в половині квітня ухвалила резолюції, які подала до загального відома, такого змісту:
“Громада домагалась 1) територіяльної автономії України в межах етнографічної більшосте населення українського з цілковитим забезпеченням прав інших націй, оселених поміж нас; 2) вважаючи Херсонщину краєм предковічно українським — включення її в межі майбутньої автономної України; 3) щоб Тимчасове Правительство, не відтягуючи до установчих зборів проголосило декларацію признання територіяльної автономії України, іменування для України окремого міністра, який мається для Фінляндії.”
Ці резолюції викликали ще більше обурення з боку російсько-жидівської демократії».
_______________
Харків.
«В зросійщеному Харкові українцям тяжко було зайняти в новозаснованих революційних організаціях становище, яке відповідало б їхньому значенню представників української стихії, що заливала весь край, серед котрого Харків здавався якимсь чужерідним островом. Тому місцевим національно свідомим українцям доводилось спиратись головно на земства, де вони зустрічали більше співзвучного елементу, та на губерніяльні з’їзди. Як тільки до Харкова дійшла звістка про революцію, місцева українська громада скликала збори, на яких було ухвалено домагатися заведення української мови в суді та школі, і висловилася за запровадження федеративної республіки з автономією для України. Жадання в цім дусі було вислано до Тимчасового Правительства
Для ведення культурно-просвітної праці харківські українці створили в квітні місяці товариство “Рідна Школа”. Українізація школи була предметом гарячих суперечок на зборах повітового Харківського земства на початку квітня. При голосуванні за негайну українізацію було подано 47 голосів, проти — 43, отже, прийнятабудо резолюцію: з осени біжучого року почати науку в українській мові, визначити необхідні засоби на придбання підручників в українській мові, заснувати курси для вчителів, асигнувавши на це 7 250 рублів, і звернутись до Міністерства освіти, щоб воно з свого боку також асигнувало на цю мету кошти.
Як цікавий прояв поширення національної свідомости серед шкільної молоді у Харкові, треба зазначити організацію т. зв. “Української національної сотні” з вихованців трьох найвищих кляс місцевих середніх шкіл. В сотні було заведено строгу військову дисципліну і обов’язкове навчання військового строю в українській мові.
В національному житті Харкова від самого початку революції взяли живу участь місцеві культурні українські сили: професори Д.Багалій і М.Сумцов, інженери С.Тимошенко, В.Базь- кевич, М.Нечипоренко, архітект Є.Сердюк, письменники Д.Ткаченко і Гн.Хоткевич, — їх праці головно були зобов’язані українські придбання в зросійщеному Харкові на культурному полі».
______________
Чернигів.
У Чернігові заснувалася Губерніяльна Рада з Виконавчим комітетом, де більшість голосів дістали місцеві українці: І.Шраг, В.Модзалевський, В.Базілевич, І.Коновал та ін. Губ. Комісаром став М.Іскрицький, який працював в контакті з Губ. Виконавчим Комітетом. В місті постала Рада содд. і роб. депутатів, але вона не мала великого впливу, бо в Чернігові майже не було фабрик та заводів, і робітників взагалі було небагато. Вже в червні почалася українізація у місцевих військових частинах. Відновлено було “Просвіту” й засновано українську гімназію.
_________________
Катеринослав (тепер м. Дніпро)
У Катеринославі український рух виявлявся, порівнюючи, доволі помітно і в часі війни.
Тут було доволі багато свідомих українців серед службової інтелігенції, серед робітників і селян околишніх сіл. Але коли почалася революція, то активних політичних діячів серед українців знайшлося дуже небагато, до того ж почалася ворожнеча між представниками української “буржуазії” й соціялістичних партій, і провід в місті захопили російські революційні організації.
Перші політичні збори в Катеринославі з вибухом революції були скликані службовцями Катеринославської залізниці з ініціятиви інженера Івана Труби. Перший прилюдний виступ катеринославських українців стався 13 березня в день загального “свята Революції”. Вони явилися на маніфестацію під жовто-блакитним прапором, і промови українських промовців Ю.Павловського, Євг. Вирового, П.Благонадьожина та ін. зробили велике враження на публіку.
Вже в першій половині березня утворився в Катеринославі “Совет солдатских и рабочих депутатов”, який незабаром став найбільш впливовою в місті установою. З українців туди війшло небагато, переважно ес-деки (Євг. Дубовий. Мокринець та ін.), які там мали дуже невелике значення. Головою “Совета” спочатку був робітник Брянського заводу Орлов, а згодом, коли в ньому гору взяли большевики, головою став латиш Квірінг, відомий пізніше больше- вицький діяч. Тоді ж на початку березня утворився в Катеринославі й Губерніяльний Виконавчий Комітет, куди українців пройшло дуже небагато. Влада губерніяльного комісара (спочатку голови губ. Зем. Управи Гесберга, а потім полковника Лоського) звелася до нуля.
Спочатку катеринославські українці взялися були до чисто культурних справ. Вже 11 березня з ініціятиви Євг. Вирового було відновлено товариство “Просвіта”, закрите адміністрацією на початку 1916 року. Т-во почало видавати “Вістник Просвіти”. Далі було пороблено заходи коло заснування української гімназії для хлопців і дівчат. Засновано було Українське Учительське Товариство, яке в перших днях квітня зорганізувало в Катеринославі окружний учительський з’їзд і розпочало видавництво книжок. Ще в кінці березня засновано було “Українське Видавництво”, яке повело дуже активну видавничу роботу
______________
Крим. Севастополь.
(пер. з В.І. Корольов. "Виникнення політичних партій в Таврійській губернії", 1993).
Серед українських політичних формувань першою оформилася в березні партія українських есерів в Севастополі. На Чорноморському флоті служили тисячі селян, взятих з українських сіл. Ці матроси і склали абсолютну більшість цієї організації.
В квітні партія українських с.-р. виникла в Феодосії.
Одним з лідерів партії українських есерів в Криму був Костянтин Павлович Величко. Він народився в 1894 р. в селі Малківка Прилуцького повіту Полтавської губернії в селянській родині. Працював у споживчому товаристві. В 1916 був викликаний в армію. Лютневу революцію зустрів в Саратові, де служив прапорщиком у одному з запасних полків. Дослужився до підпоручика.
Видатними діячами партії українських есерів в Криму були Н. В. Салтан (член ЦК ПСР, журналіст), К. І. Железняк (вчитель з Мелітополя), Ш С. Близнюк, А. Е. Краянський, А. Г. Жолудь (селянин).
- Полтава. - Одеса. - Харків. - Чернигів. - Катеринослав. - Крим.
Головне джерело - Дмитро Дорошенко. Історія України 1917-1923 рр.
_______________
Полтава.
Цього дня письменник Короленко пише (переклад з російської):
«Вчора були збори українців. Всякий націоналізм має щось негативне, навіть і захисний націоналізм занадто легко переходить в агресивний. В українців є ще й присмак націоналізму романтичного і бутафорського. Серед чорних сюртуків і жупанів миготіли «червоні жупани», в які вбралися розпорядники.
Говорилося багато безпідставного, а один надто вже «щирий» пан домовився до повної мерзоти: за його словами, "Україна не схвалювала війни, а так як її не питали (а кого питали?), то вона свій протест висловлювала тим, що нібито українці дезертирували в кількості 80%".
Я при цьому не був (пішов раніше); якби був, то неодмінно гаряче протестував би проти наклепу: вузьке кружківство нав'язується всьому народові, і крізь ці окуляри розглядається і спотворюється дійсність.
Жодного уявлення про необхідність «питати у народу» його волі перед початком війни в українців, як і в росіян, звичайно, не було, і український дезертир йшов не тому, що у нього не запитали, а за різними спонукань, не виключаючи малодушності і боягузтва .
І запевнення, ніби український народ дав 80% малодушних і трусів, є наклеп на рідний народ "щирих українців", психологія яких дуже схожа на психологію "істинно російських"».
Для порівняння атмосфери, наводимо нарис українства в Полтаві від Дорошенка.
«Осередком українського національного руху в Полтаві була місцева громада ТУПу. Як тільки до Полтави дійшли вісті про революцію, громада тупівців видрукувала і розповсюдила по Полтавщині кілька відозв. Далі вона організувала вибори представників до Національного Конгресу в Київі від різних українських товариств та організацій на Полтавщині.
В середині квітня громада взялася за організацію українського з’їзду цілої Полтавщини. Вона створила міжпартійний Комітет під назвою “Спільний Комітет Українських поступових партій і організацій”, куди входили представники кооперативів, Українського Клюбу, т-ва “Боян”, новозаснованої “Селянської спілки”, Укр. рад.-дем. партії, Укр. ес-деків і пізніше укр. ес-ерів.»
_______________
Одеса.
Ось як описувала ситуацію в місті московська масова газета "Русское слово":
«Сьогодні при чудний літній погоді і ідеальному порядку з ранку по місту відбуваються грандіозні ходи з хорами військової музики, виконуючими похоронні марші і "Марсельєзу". У повітрі витають аероплани, кидають в густі натовпи заклики жертровать в пам'ять полеглих борців революції. У зборі пожертвувань беруть участь офіцери, студенти і солдати. Українці в національних костюмах збирають пожертви. Вони співають свої революційні пісні. Приплив пожертвувань величезний. Все місто в червоному».
Порівняємо, що пише Дмитро Дорошенко.
«В Одесі напередодні революції українське життя купчилося біля товариства “Українська Хата”. Воно зробилося на перших початках осередком українського руху й за революції. В космополітичній щодо свого населення Одесі українці не могли зайняти скільки-небудь твердих позицій в нових революційних установах.
Російська й жидівська демократія, що, як і скрізь, вела перед по тих установах, ставилась до українського руху і до українських домагань дуже неприхильно.
В половині квітня відбулося в Одесі українське віче, на якому промовляли С.Шелухин, В.Чеховський, В.Голубович та інші. У відповідь на різні напади з російсько-жидівського боку Українська громада м. Одеси на своїх зборах в половині квітня ухвалила резолюції, які подала до загального відома, такого змісту:
“Громада домагалась 1) територіяльної автономії України в межах етнографічної більшосте населення українського з цілковитим забезпеченням прав інших націй, оселених поміж нас; 2) вважаючи Херсонщину краєм предковічно українським — включення її в межі майбутньої автономної України; 3) щоб Тимчасове Правительство, не відтягуючи до установчих зборів проголосило декларацію признання територіяльної автономії України, іменування для України окремого міністра, який мається для Фінляндії.”
Ці резолюції викликали ще більше обурення з боку російсько-жидівської демократії».
_______________
Харків.
«В зросійщеному Харкові українцям тяжко було зайняти в новозаснованих революційних організаціях становище, яке відповідало б їхньому значенню представників української стихії, що заливала весь край, серед котрого Харків здавався якимсь чужерідним островом. Тому місцевим національно свідомим українцям доводилось спиратись головно на земства, де вони зустрічали більше співзвучного елементу, та на губерніяльні з’їзди. Як тільки до Харкова дійшла звістка про революцію, місцева українська громада скликала збори, на яких було ухвалено домагатися заведення української мови в суді та школі, і висловилася за запровадження федеративної республіки з автономією для України. Жадання в цім дусі було вислано до Тимчасового Правительства
Для ведення культурно-просвітної праці харківські українці створили в квітні місяці товариство “Рідна Школа”. Українізація школи була предметом гарячих суперечок на зборах повітового Харківського земства на початку квітня. При голосуванні за негайну українізацію було подано 47 голосів, проти — 43, отже, прийнятабудо резолюцію: з осени біжучого року почати науку в українській мові, визначити необхідні засоби на придбання підручників в українській мові, заснувати курси для вчителів, асигнувавши на це 7 250 рублів, і звернутись до Міністерства освіти, щоб воно з свого боку також асигнувало на цю мету кошти.
Як цікавий прояв поширення національної свідомости серед шкільної молоді у Харкові, треба зазначити організацію т. зв. “Української національної сотні” з вихованців трьох найвищих кляс місцевих середніх шкіл. В сотні було заведено строгу військову дисципліну і обов’язкове навчання військового строю в українській мові.
В національному житті Харкова від самого початку революції взяли живу участь місцеві культурні українські сили: професори Д.Багалій і М.Сумцов, інженери С.Тимошенко, В.Базь- кевич, М.Нечипоренко, архітект Є.Сердюк, письменники Д.Ткаченко і Гн.Хоткевич, — їх праці головно були зобов’язані українські придбання в зросійщеному Харкові на культурному полі».
______________
Чернигів.
У Чернігові заснувалася Губерніяльна Рада з Виконавчим комітетом, де більшість голосів дістали місцеві українці: І.Шраг, В.Модзалевський, В.Базілевич, І.Коновал та ін. Губ. Комісаром став М.Іскрицький, який працював в контакті з Губ. Виконавчим Комітетом. В місті постала Рада содд. і роб. депутатів, але вона не мала великого впливу, бо в Чернігові майже не було фабрик та заводів, і робітників взагалі було небагато. Вже в червні почалася українізація у місцевих військових частинах. Відновлено було “Просвіту” й засновано українську гімназію.
_________________
Катеринослав (тепер м. Дніпро)
У Катеринославі український рух виявлявся, порівнюючи, доволі помітно і в часі війни.
Тут було доволі багато свідомих українців серед службової інтелігенції, серед робітників і селян околишніх сіл. Але коли почалася революція, то активних політичних діячів серед українців знайшлося дуже небагато, до того ж почалася ворожнеча між представниками української “буржуазії” й соціялістичних партій, і провід в місті захопили російські революційні організації.
Перші політичні збори в Катеринославі з вибухом революції були скликані службовцями Катеринославської залізниці з ініціятиви інженера Івана Труби. Перший прилюдний виступ катеринославських українців стався 13 березня в день загального “свята Революції”. Вони явилися на маніфестацію під жовто-блакитним прапором, і промови українських промовців Ю.Павловського, Євг. Вирового, П.Благонадьожина та ін. зробили велике враження на публіку.
Вже в першій половині березня утворився в Катеринославі “Совет солдатских и рабочих депутатов”, який незабаром став найбільш впливовою в місті установою. З українців туди війшло небагато, переважно ес-деки (Євг. Дубовий. Мокринець та ін.), які там мали дуже невелике значення. Головою “Совета” спочатку був робітник Брянського заводу Орлов, а згодом, коли в ньому гору взяли большевики, головою став латиш Квірінг, відомий пізніше больше- вицький діяч. Тоді ж на початку березня утворився в Катеринославі й Губерніяльний Виконавчий Комітет, куди українців пройшло дуже небагато. Влада губерніяльного комісара (спочатку голови губ. Зем. Управи Гесберга, а потім полковника Лоського) звелася до нуля.
Спочатку катеринославські українці взялися були до чисто культурних справ. Вже 11 березня з ініціятиви Євг. Вирового було відновлено товариство “Просвіта”, закрите адміністрацією на початку 1916 року. Т-во почало видавати “Вістник Просвіти”. Далі було пороблено заходи коло заснування української гімназії для хлопців і дівчат. Засновано було Українське Учительське Товариство, яке в перших днях квітня зорганізувало в Катеринославі окружний учительський з’їзд і розпочало видавництво книжок. Ще в кінці березня засновано було “Українське Видавництво”, яке повело дуже активну видавничу роботу
______________
Крим. Севастополь.
(пер. з В.І. Корольов. "Виникнення політичних партій в Таврійській губернії", 1993).
Серед українських політичних формувань першою оформилася в березні партія українських есерів в Севастополі. На Чорноморському флоті служили тисячі селян, взятих з українських сіл. Ці матроси і склали абсолютну більшість цієї організації.
В квітні партія українських с.-р. виникла в Феодосії.
Одним з лідерів партії українських есерів в Криму був Костянтин Павлович Величко. Він народився в 1894 р. в селі Малківка Прилуцького повіту Полтавської губернії в селянській родині. Працював у споживчому товаристві. В 1916 був викликаний в армію. Лютневу революцію зустрів в Саратові, де служив прапорщиком у одному з запасних полків. Дослужився до підпоручика.
Видатними діячами партії українських есерів в Криму були Н. В. Салтан (член ЦК ПСР, журналіст), К. І. Железняк (вчитель з Мелітополя), Ш С. Близнюк, А. Е. Краянський, А. Г. Жолудь (селянин).