don_katalan: (Default)
[personal profile] don_katalan
(Перша частина)
Увечері 15 березня 1939 р. німецький консул у Хусті Г. Гофман, відповідно до отриманих інструкцій з Берліна усно заявив членам уряду Карпатської України, що в умовах наступу угорської армії по всьому фронту німецький уряд радить не чинити опору.

Конституційний закон Ч. 1 про незалежність Карпатської України. 15 березня 1939 р.  

У відповідь на це начальник генштабу полковник М. Колодзінський ("Гузар"), за даними П. Мірчука, заявив: "В словнику українського націоналіста немає слова "капітулювати". Сильніший ворог може нас у бою перемогти, але поставити нас перед собою на коліна – ніколи!".
На сьогодні документально важко підтвердити чи спростувати вірогідність такої  заяви, однак наступні події засвідчили, що січове командування категорично не сприйняло заклик Берліна "підкоритися долі". 
Після невдачі з отримання протекторату від Німеччини уряд А.Волошина апелював до урядів демократичних держав, зокрема США, Великої Британії, Франції та Югославії, з проханням втрутитися та змусити  Угорщину припинити свою агресію проти Карпатської України.
Однак жодна з них не відповіла. На той момент угорські війська захопили вже понад 100 населених пунктів Карпатської України.
Усвідомлюючи нестачу достатніх військових сил для захисту столиці краю, уряд ввечері 15 березня оголосив евакуацію державних і міністерських установ з Хуста. Головні сили Карпатської Січі мали відступати через Тячево до Великого Бичкова для організації нової лінії оборони в горах, спираючись на підтримку національно свідомого гуцульського населення.
За столом справа наліво: голова Сойму Карпатської України Августин Штефан, президент Карпатської України Августин Волошин, прем’єр-міністр та міністр закордонних справ Юліан Ревай, прес-секретар уряду Володимир Комаринський. Травень 1939 р., Прага.

Тим часом уряд Карпатської України разом з президентом мали дипломатичними засобами домогтися припинення бойових дій на території краю. Спочатку уряд не планував емігрувати закордон, а хотів перенести свій осідок до Великого Бичкова, куди планувало також перебратися командування Національної Оборони. Однак в умовах поспішного наступу угорських військ та захоплення тилу угорськими диверсійними групами цей план зазнав невдачі.
За умов відсутності чітких сигналів із Берліна та Будапешта, уряд Карпатської України водночас спробував прозондувати ґрунт щодо можливості отримання румунського протекторату над краєм.
Уже перетнувши кордон у Мараморош-Сигеті, президент А. Волошин у відчаї звернувся до Бухареста з проханням надати наказ румунській армії перейти на територію Карпатської України та забезпечити захист румунського та українського населення від угорців.
Однак Румунія відхилила цю пропозицію, не бажаючи втягуватися у конфлікт зі своїм сусідом. Намагаючись уберегти місцеве населення від неминучих репресій Угорщини, президент Карпатської України відчайдушно шукав шляхів для врегулювання військового конфлікту дипломатичними засобами.

Крути під Хустом
Тим часом Начальна Команда збройних сил Карпатської України продовжувала керувати обороною краю, залишаючись у столиці до 15-ої години 16 березня 1939 р.
Її зусиллями було сформовано 5 сотень січовиків, яких відразу відправили на фронт. Німецький журналіст Вальтер Ґабіґер, що перебував у ці бурхливі дні в Хусті, так зображував порив цих молодих людей:
"Безупинну йшли нові українські добровольчі загони на кордон, головно в околицю Севлюша. Це були самі молоді хлопці, між ними багато учнів. Більшість з них не мала ще досі ніколи в руках кріса, похапцем виряджена, без ніякого військового вишколу. Але всі вони мали незламну волю боротьби і перемоги, були повні фанатизму й такої відчайдушності, що її може родити лише безвихідне положення".


Угорська кавалерія йде Карпатською Україною. Березень 1939 р. 

Для повноцінної організації оборони краю у генерального штабу Національної Оборони не вистачало необхідних резервів і засобів зв’язку. У структурі Карпатської Січі не було створено кінних відділів, телефонні лінії з часом були перервані, а кількість автотранспорту була досить обмеженою.
Фактично він не міг оперативно здійснювати керівництво бойовими діями січовиків на фронті, тому вся ініціатива в організації збройного опору угорським окупантам перейшла до місцевих командирів і провідників.
Фактично не існувало єдиного фронту оборони, а були радше окремі осередки опору на головних напрямках наступу угорських військ.
На відрізку шляху, який сполучав Хуст із Великою Копанею, районний командант Карпатської Січі І. Ковач, поручник І. Чучка та проф. учительської семінарії Я. Голота організували лінію оборони, яка тягнулася вздовж залізничного шляху Рокосово–Веряця–Велика Копаня на 3–4 км та вздовж р. Тиси.
Вона складалася з трьох-чотирьох сотень слабо підготовлених до бою вояків, озброєних легкими кулеметами, гвинтівками, ручними гранатами і пістолетами.
Проти них з двох боків наступали угорські регулярні війська силою двох батальйонів за підтримки танкеток, гармат, мінометів, важких кулеметів і літаків, а також іррегулярних формувань. Сили сторін були далеко не рівними.
Незважаючи на це, січовики разом із добровольцями-семінаристами та українцями із чехословацького війська жертовно і самовіддано чинили збройний опір агресору.
Саме на ділянці між Великою Копанею та Рокосовим з 10-ої до 14-ої години 16 березня 1939 р. відбувся найбільший в ході оборони Карпатської України бій на Красному полі, який сучасники порівнювали з боєм під Крутами у січні 1918 р.
Після короткого півгодинного бою січовики під сильним артилерійським обстрілом змушені були відступити до залізничної станції на околиці Великої Копані і звідти вести вогонь зі стрілецької зброї по позиціях противника.
 Карпатські січовики в обороні. Реконструкція подій для документального фільму Каленика Лисюка, квітень 1939 р., Словаччина.  

О 12-тій годині, 16 березня 1939 р. оборонці разом із прибулою з Хуста сотнею перейшли в контратаку, намагаючись відновити контроль над Великою Копанею. Однак дуже швидко були зупинені потужним артилерійським і мінометним вогнем противника, зазнавши при цьому значних втрат.
О 14-й годині наступ угорських військ посилився, що змусило січовиків під командуванням І. Чучки та Я. Голоти з боями відступати вздовж залізничного шляху та р. Тиси у напрямку Хуста.
Для розпорошення сил оборонців на Красному полі угорці використали розвідувальну авіацію, яка залітаючи в тил, поливала січові відділи кулеметним вогнем, створюючи замішання в їхніх рядах.
За різними даними, у бою на Красному полі загинуло 230 січовиків, українських вояків чехословацької армії та добровольців – переважно семінаристів і пластунів. Окрім цього, багато українських бійців потрапили у полон, деякі з них були відразу розстріляли на полі бою.

У марші до "тисячолітнього кордону"
О 16.00 16 березня до Хуста вступили угорські війська. Січовики, які не встигли відступити з головними силами, організували у місті спорадичний опір, обстрілюючи нових господарів міста з дахів будинків та вуличних перехресть.
Відступаючи на Тячів, командування головної групи січовиків на чолі з Михайлом Колодзінським, Степаном Сулятицьким та Василем Филоновичем не знало про те, що ще вранці 16 березня 1939 р. місцеві угорці, озброєнні відступаючими чехословацькими військами, при підтримці угорських національних рад захопили Тячево, Рахів, Ясіня та Солотвино. І що о 17-ій годині в їхніх руках опинилися також Великий Бичків та Кваси.
Місцеві сили Карпатської Січі виявилися не в змозі протидіяти угорській диверсії в тилу. Внаслідок цього після кількаденних блукань горами 18 березня 1939 р. основна колона січовиків перейшли кордон з Румунією через р. Тису.


Угорські війська в окупованому Хусті. 16 березня 1939 р. 

Однак цього ж дня румунська влада, намагаючись, вочевидь, не псувати і до того натягнуті відносини з новим сусідом через суперечку за Трансільванію, видала угорцям 275 січовиків і 10 старшин, серед яких було 6 членів генерального штабу Карпатської Січі.
Невелика група січовиків (40 чол.) під командуванням Колодзінського та Зенона Коссака продовжувала відступ у рахівські гори, сподіваючись там організувати партизанську боротьбу проти угорських окупантів.
Однак поблизу Солотвина група М. Колодзінського вступила в нерівний бій з угорською військовою стежею, внаслідок чого він та його ад’ютант З. Коссак потрапили у полон. Після допитів 19 березня 1939 р. їх разом з іншими 15 січовиками розстріляли в Солотвинських копальнях.
Пізно ввечері 16 березня 1939 р. 24-й угорський прикордонний батальйон вступив у Тячів. Наступного ранку мобільні велосипедні підрозділи гонведів, не зустрівши по дорозі жодного опору, увійшли у Солотвино та Великий Бичків, а після полудня 17 березня досягнули Ясіня та вийшли на "тисячолітній кордон" з Польщею на Яблунецькому (Татарському) перевалі.
У деяких селах гонведів радісно зустрічало місцеве угорське та єврейське населення, яке споруджувало вітальні брами та організовувало стихійні мітинги на підтримку "визволителів".
На мукачівському та ужгородському напрямках угорські війська також зустріли опір чехословацьких військ та карпатських січовиків. Після кількох дрібних сутичок з гонведами, зв’язкові офіцери 12-ї дивізії увійшли в контакт з угорським командуванням і домовилися про організований відступ чехословацьких військ зі Сваляви, куди вже ввечері 15 березня 1939 р. увійшли гонведи.
Сотня січовиків у місті під командуванням сотника М. Клименка, не маючи достатньої кількості зброї для опору (всього 32 гвинтівки), була змушена відступити у  Словаччину.
Водночас на шляху просування угорських військ до кордону з Польщею у с. Верхні Верецьки січовики організували запеклий опір, внаслідок чого бої тут продовжувалися ще кілька днів. Тим часом, після полудня 16 березня перші угорські танкетки вийшли на Верецький перевал, де зустрілися з польськими військами.

Зустріч угорських і польських вояків на спільному кордоні в Карпатах. Не пізніше 18 березня 1939 р. 

У відгалужені з Мукачева на Іршаву угорські війська зіштовхнулися з опором січовиків на чолі з поручником О. Карачевським ("Свободою") та чотарем Н. Романенком, які організували два ряди оборони з окопами вздовж шосейного шляху.
Тим часом, у самій Іршаві, як зазвичай, люди з'їхалися вранці на ярмарок, немов би й нічого не відбувалося. Після нетривалого опору на околицях міста січові відділи були змушені відступити на Волівщину, де згодом були розпорошений переважаючими силами противника.
Досить завзятою виявилася також оборона відділів Карпатської Січі на Перечинщині та Великоберезнянщині. Тут вони разом із чехословацькими частинами вели інтенсивні бойові дії проти західної групи угорських військ, що наступала вздовж Ужанської долини до кордону з Польщею.
Для придушення опору останніх захисників краю угорцям довелося застосувати артилерію та бомбардувальну авіацію. Що в підсумку дозволило їм опівночі 17 березня вийти на Ужоцький перевал і, таким чином, досягнути омріяного кордону з Польщею.
Це, у свою чергу, дало змогу 18 березня 1939 р. начальнику угорського генштабу генералу Генріку Верту відрапортував прем’єр-міністру Палу Телекі про встановлення угорськими військами повного контролю над Закарпаттям. 
Отже, організований збройний спротив угорському наступу був зламаний. Незважаючи на жорстокі репресії окупантів, бойові дії карпатських січовиків проти угорських військ не припинилися після 18 березня 1939 р.
Окремі перестрілки з окупантами, зокрема на Рахівщині, продовжувалися до 23 березня, а партизанська боротьба окремих груп січовиків у важкодоступних гірських районах Карпат тривала аж до середини травня 1939 р.
 Встановлення угорсько-польського кордону в Карпатах. Березень, 1939 р. 

Загалом під час березневої кампанії збройні сили Карпатської України провели близько 20 дрібних і великих боїв. За оцінкою сучасників, втрати у них становили від 1 до 1,5 тис. осіб убитими та пропалими безвісти. На сьогодні історикам удалося поіменно ідентифікувати лише 134 загиблих січовики.
Великі жертви з українського боку зумовлені насамперед слабкою військовою підготовкою, відсутністю належного озброєння та обмундирування в січовиків, а також поганою системою управління та зв’язку у новостворених збройних силах молодої держави.
Водночас значна частина захисників Карпатської України загинула вже після закінчення бойових дій в ході гортистських репресій, внаслідок нехтування угорським командуванням міжнародних конвенцій про права військовополонених. Чехословацькі сили під час відступаючих боїв втратили 40 вбитими, 150 – пораненими та 17 пропалими безвісти.
За офіційною статистикою Будапешта,  угорська армія в ході бойових дій у Карпатській Україні втратила 72 вбитих,  164 поранених, 3 пропалих безвісти і 2 полонених.
Однак є підстави вважати, що цифри втрат з боку Угорщини були свідомо применшені, щоб приховати масштаби збройного опору. За чеськими та українськими даними,  втрати угорської армії становили бл. 200 вбитих і кілька сотень поранених.

"Вояки-аматори"
Березнева операція в Карпатській Україні була першим досвідом бойових дій угорських збройних сил після Першої світової війни та військових конфліктів на теренах колишньої Австро-Угорської імперії у 1918—1920 рр.
Часто будучи применшуваною в угорській історіографії, вона тим не менше не стала для угорців "легкою прогулянкою" і супроводжувалася збройним опором як чехословацьких військ, так і гірше озброєних та навчених військ Карпатської України. 
Фактично ціною дозволу Третього Рейху на реалізацію реваншистських прагнень Будапешта щодо Закарпаття стало остаточне втягнення Будапешта в фарватер гітлерівської політики. Окупація Карпатської України стала вирішальним фактором, який у подальшому визначив участь цієї країни у Другій світовій війні на боці блоку Осі.

 Угорський терор проти січовиків

Саме події на Закарпатті у березні 1939 р. призвели до першого збройного конфлікту в Європі в ході територіальних змін напередодні Другої світової війни. Водночас це військове зіткнення мало обмежений локальний характер і не спричинило жодних наслідків поза регіоном.
Відтак, не має під собою жодного підґрунтя теза про те, що із бойових дій в Карпатській Україні розпочалася Друга світова війна, що стала подекуди елементом національної міфотворчості у пострадянській Україні. 
Водночас  некоректним було б також вважати, що у березні 1939 р. Карпатська Січ дала перший збройний опір фашизму, адже за оцінкою сучасних дослідників гортистський режим в Угорщині не мав ознак фашистської держави.
Деякі науковці схильні вважати збройний конфлікт на Закарпатті увертюрою до початку Другої світової війни. Попри усі суперечності зовнішньої політики Карпатської України, зокрема на німецькому напрямку, опір, який організували карпатські січовики, був першим у Центрально-Східній Європі збройним виступом проти агресивних планів Третього Рейху та його союзниці — Угорщини.  
Саме так оцінювало ці події багато тогочасних західних оглядачів. Інформаційні повідомлення про бойові дії в Карпатах облетіли провідні світові видання.  Журналістка New York Times Енн О’Гара Мак-Кормік була однією з перших, хто підготував сенсаційні повідомлення про події на Закарпатті.
Вона дивувалася тому завзятому опору, який чинили українці в Карпатах: "В цей час вони вже знали, що Гітлер віддав їх мадярам. І це властиво робить завзятий опір Січи таким загадковим. Коли Гітлер опустив їх, чому Січ продовжує таку безнадійну боротьбу? Чому мадярська армія зустрічає стільки перешкод в здобутті території, яку обороняють вояки-аматори".
 Гонведи розстрілюють полоненого січовика 

16 березня 1939 р. французька радіостанція у Страсбурзі із подивом відзначала: "Європа досі недооцінювала карпатських українців. Вони, хоч не мають належної кількості зброї і амуніції, по-геройськи боронять у Карпатах свою державність перед величезною мадярською навалою. Цим вони подали доказ своєї державотворчої здібності і полум’яної любові до своєї Батьківщини та відчайдушного завзяття. Тому вони заслуговують, щоб їм у цій боротьбі допомогти".
Професор сучасної європейської історії університету Саскачеван Джордж В. Сімпсон, виступаючи по американському радіо 28 березня 1939 р., відзначав, що українці Закарпаття виявилися єдиним на той час народом, який поставив збройний опір "гітлерівській системі залякування та сили".
"Покинуті Гітлером, який гарантував їхні кордони, та будучи безнадійно переважені наступаючими силами, українські добровольці чинили опір угорському наступу та показали, що вони віддавали перевагу радше смерті над пануванню над собою".
"Уряд впав, монсиньйор Волошин та його співробітники втекли на румунську землю, але іррегулярні українські добровольці поставили сильний опір у горах і зазнали важких втрат", – писав британський історик-славіст, член Англо-українського комітету Роберт Вільям Сетон-Вотсон.
На жаль, падіння Карпатської України не призвело до кардинального переосмислення стосунків українського визвольного руху з Німеччиною, позиція якої в українському питанні залишалася покритою таємницею.
Нацистські керівники прагнули вправно замаскувати свої "українські карти", щоб згодом використати з успіхом українське питання в якості "розмінної монети" для натиску проти Польщі, де проживала понад 6 млн. українців.  
Саме в період Карпатської України у ставленні до Німеччини ОУН розпочала маневрування між "співпрацею" та "резистансом", яке тривало чотири роки до моменту остаточного переходу ОУН(б) та УПА на антинімецькі позиції у 1943 р.

Олександр Пагіря

Profile

don_katalan: (Default)
don_katalan

October 2017

M T W T F S S
       1
23 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16171819202122
23242526272829
3031     

Expand Cut Tags

No cut tags