Diana Makarova · ЗДИВУЙ МЕНЕ, ПТАШКО

[don_katalan]

Я невиправний оптиміст, з цим треба щось робити. Наприклад, звернутись до психіатрів, але марно - там важливо, хто першим вдягне халат. Я тренувалась, я вдягну першою. Тож без варіантів.
Але в оцій загальній істериці, про яку я написала тут https://www.facebook.com/diana.makarova.37/posts/3245675278826484
мене невимовно тішить один момент
Люди згадали, що в них є фронт.
Люди, які вже давно забули про схід, і що там на сході, поринули у свої мандри, роботу, розваги та виживання під час карантину - раптом злякались.
Ой, лишенько, у нас же на фронті казна що твориться!
Ой, у нас же хлопчики болі-госі на нулях, "роздягнуті до спідньої білизни, з самими лише автоматами" - це, до речі, дослівна цитата з одного посту в стилі "Бєжать-орать"
Я уявила хлопчиків в спідній білизні і з автоматами - і хмикнула. А хтось же реально запанікував. Там же хлопчики! Болі-госі, без птурів! В самій лише спідній білизні!
Люди - вони ж загалом сприймають все буквально. І хлопчики в спідній білизні тут рулять.
Тому оця загальна паніка про голих і босих хлопчиків з автоматами насправді в чомусь конструктивна. Принаймні для того прошарку, який ми лагідно звемо лемінгами.
Лемінг - до речі, кажуть, це улюблений харч песця, так-так, отого білого й пухнастого, якого ми всі так чекаємо і який насправді обов'язково приходить - тож ці лемінги інакше мислити не вміють. Їм або обурення, так щоб аж за край, або переляк, так щоб бігти всім миром і репетувати.
Або повний спокій і забути про фронт, про всяк випадок забути, не лякайте лемінгів, їм страшно, заспокойте лемінга, йому уві сні ввижається війна.
Ага, нам сказали, що армія в нас сильна й непереможна?
Ага, нам сказали, що наша армія найкраща у Європі?
Фууууууф... видихнули. Повертаємось до своїх справ.
Тому, коли люди, які заспокоєно забули про фронт на останні п'ять років - раптом злякались і почали репетувати про фронт - це тішить.
Це невимовно радує.
Ці висновки я винесла, до речі, з бесіди з одним військовим. Ми разом пораділи тій обставині, що люди згадали раптом про фронт.
... я ж у останні років півтора все думаю, як той вовк з казки:
- Здивуй мене. Здивуй мене, пташко, бо я вже все бачив.
Там була ще одна задача від вовка:
- Злякай мене. Злякай мене, пташко.
В тому, що відбувається на фронті, мене не дивує вже геть нічого.
Мінські перемовини? - були й не раз, уперше в 2014 році.
Перемир'я? - були й не раз, перше було влітку 2014 року.
Вилучення озброєння? - було, також було опечатування боєприпасів і видача патронів під рахунок
Відвід важкого й техніки? - було, нічим закінчилось, все поверталось.
Заборона роботи контрснайперам та сайперам? Заборона розвідки та аеророзвідки?
А отут треба вчитатись.
Польоти пташок забороняли, розвідку забороняли - але лише на певних шматках фронта. Так щоб на всьому фронті - ні.
Зараз з фронту повертаються волонтери, так вони стверджують, що РЕБи націлено на пошук у першу чергу СВОЇХ пташок. Тобто, не жарти, наші РЕБи гасять своїх же. А цього не було.
Мене принаймні здивували. Змогли, чертяки!
- Ми будемо сліпими! - кричать волонтери.
Ага. Точно будемо, тут без варіантів.
Тобто, фронт може не стріляти, зачаївшись у перемир'ї - але сліпим бути фронт не має права. Тут крапка.
Ще завжди любила читати підпункти, найостанніші пункти, а також пункти, на які майже ніхто не звертає уваги.
Таким пунктом прозвучала заборона на будівництво інженерних споруд на позиціях. Чомусь про цей пункт взагалі не говорять - тому вважаю його одним з найнебезпечніших. Завжди найнебезпечніші пункти саме ті, про які мовчать.
В чому прикол?
Та в тому, що отакі перемир'я, яких вже було-перебуло - дадені нам ще й для того, аби фронт трішечки зібрався з духом і швиденько закінчив (розпочав) будівельні роботи, які до цього він, фронт, вести не міг (не хотів?)
Зараз це заборонено.
Ми можемо слухати скільки завгодно завірення Петрова про наші бетонні споруди по всьому фронту. Ми можемо свято вірити, що ВОПи імені Юри Бірюкова, такі розпіарені свого часу, насправді не розсипаються, варто пошкребти їх пальцем.
Вірте.
Ми не віримо. Бо ми точно знаємо ціну нашим укріпленням. Хрінова їм ціна, скажу вам чесно - на відміну від сторони противника, чесно скажу, там про укріплення думають трохи більше від нашого.
І, поринувши в пару тижнів (тиждень? Ну, тут як вийде) чергового перемир'я - нам би зануритись в землю, нам би випростати лопати, нам би закрити нарешті бетонними плитами незакрите досі, нам би укріпити бліндажі та вогневі точки.
Але ні.
Отут мене здивували теж. Змогли, падлюки!
Тому, братця, заспокоюватись не можна. А в якому ключі тримати своє занепокоєння, кожен обирає для себе сам.
От мені, наприклад, закидають звинувачення у моєму спокої. Мовляв, ти чого не пишеш обурені пости, чому ти не кричиш:
- Людоньки, рятуймо фронт!
Обожнюю, коли мене вчать писати пости, обожнюю. Також обожнюю, коли хтось намагається регулювати мою власну емоційну напругу. Як ти смієш, мовляв, бути спокійною? Ні, навіть не так:
- ЯК ТИ СМІЄШ БУТИ СПОКІЙНОЮ???
Та якось так, братця, якось так. Є такий табір - він лишається відносно спокійним за будь-яких обставин. Він холодно аналізує причини й наслідки, втрати та здобутки.
Він мені подобається, цей табір. Я написала заяву на вступ до нього. Може, приймуть.
Давно написала, ще у 2015-му році, вилізши з Дебальцево. Там я зрозуміла ціну паніці і високу ціну спокою.
Хоча це небезпечний крок і це небезпечна заява - бо оцей спокійний табір якраз і полізе розбирати завали того, що лишиться після чергового візиту білого пухнастого песця. Лемінги не полізуть.
Лемінгів до того часу песець з'їсть. Вцілілі розбіжаться.
Тож можна, я буду спокійною? Так воно якось спокійніше.
Дякую, друзі, дякую.
Завжди ваша.