don_katalan (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
don_katalan) wrote2025-02-07 10:03 am
don_katalan) wrote2025-02-07 10:03 am
Entry tags:
Ні, не були. І ніколи не будемо
Diana Makarova
- От ми! Всі! Були разом в двадцять другому! Всі, як один! Не те що зараз...
Ніколи.
Ніколи ми не були всі разом. Ніколи не були як один. Таке взагалі неможливо в людському соціумі, як що це не СРСР і не Корея. Північна, звичайно. Та й то бувають виключення.
Вам здавалось, що в лютому 2022 всі бігли в єдиному напрямку? Ну, знаєте, я їхала в тому єдиному напрямку на захід, евакуюючи Ф.О.Н.Д., дітей його й тварин - дорога була запружена заторами, ми шукали лісових та районних доріг, щоб ті затори обійти.
І вже наступного дня ми з вітерцем мчали до Києва. З вітерцем! Практично порожньою дорогою. От вам і всі разом.
Повертаючись до Києва, я тицяла в телефон, я збирала стару гвардію. А також причетних, а також тих, хто приходив до Ф.О.Н.Д.ового хабу пити чай, варити кулеш, а потім співати патріотичних пісень.
Серед інших задач треба було починати шити. Коли не знаєш що робити - починай шити.
Я добре знала, що потрібно. М'які ноші. Простий крій, легкий пошив. Їх треба буде в кількості безмежній, я знала точно.
- Я? Я не могу. - почула я здивований голос з прекрасного дальоко. - У меня много заказов.
У дівчини були замовлення з Довторженчєского життя і вона чомусь була впевненою, що мусить пошити ті ошатні сукні, які їй замовили.
Оця відмова мене чомусь неймовірно вразила.
Можливо, дівчина перебувала в шоці, як і всі ми, і ще не встигла перескочити на рейки нової дійсності. А, можливо, вона просто вже знала, що волонтерське шиття - діло безкоштовне. А під час великого вторгнення гроші потрібні. І їй навіть не подумалось, що м'які ноші - це про життя. Можливість врятувати життя. От не подумала. Не захотіла думати.
А ви кажете, всі разом.
Крили Пущу. І я вирішила взнати, як там ще одна моя знайома, можливо, їй потрібна допомога. Знайома зналась зі мною з 2014 і мої фронтові справи її геть не цікавили. Взнавши про чергову нагороду, яку вручала мені держава чи підрозділи, вона копилила губи і примхливо казала:
- Я вас, конечно, поздравляю. Но вот если б вам вручили квартиру, тогда да. А так...
Я це знайомство не цінувала, але я знала, що вона живе під обстрілами і, пролітаючи повз Пущу, я зателефонувала якось, взнаючи, чи потрібна допомога.
Зв'язок був слабким, я почала кричати в трубку, що ось я, недалеко. Що Пущу можуть захопити. Вона відповіла:
- Меня не интересует. Мне главное, чтоб мои собачки бьіли живьі. Я с ними в подвале, с нами все хорошо.
Її дійсно все це не цікавило, як не цікавило всі роки війни. Я здивувалась - невже ж масове вторгнення не розставило крапки в її мізках. Ні, не розставило.
А ви кажете, всі разом.
Ніколи ми не були всі разом. Це просто неможливо.
І коли я чула:
- Та киньте той Донбас, що ви за нього стоїте! Там всі однакові, це вони покликали путіна!
я дивувалась.
Адже на той час я точно розуміла, що і Донецьк, і Київ, і Житомир, і Рівне, і навіть Франківськ зі Львовом дадуть приблизно однаковий відсоток зрадників в разі захоплення цих міст ворогом.
Дадуть приблизно однаковий відсоток людей шлунку, яким головне - смачно жерти, тепло серти. Самочка чи самець під боком, та й по всьому.
Також ці міста дадуть приблизно однаковий відсоток людей, які підуть палити ТЦК не заради ідеї, не для того щоб убезпечити себе - а просто щоб підзаробити.
Кинуть натовпи розлючених галасливих бабів на військових - чи то діло буде в Слов'янську, чи в Калуші, чи в Надвірній, чи в Рівному.
І мені здається, що це просто треба знати.
Щоб не дивуватись потім - ах, ну, як так? Коли ми стали такими різними? Адже перед небезпекою 2022 року ми ж всі ж були разом же ж!
Ні, не були.
І ніколи не будемо.
І це нормально для людської спільноти. Клянусь 2014 роком, коли на мить здалось, що ми всі разом. Лише на мить. А потім все стало на свої місця. Та й слава Богу. Бо це нам сильно допомогло. Принаймні ми, люди 2014 року - у 2025 вже не дивуємось нічому. І вам того бажаю.
Вам.
Людям 2022.
З якими свого часу не сталось 2014.
Загартовуйтесь вже, чи що. Якось ви довго.
Кінчайте дивуватись і мріяти про міфічне "ми всі разом!"
І, до речі, коли навколо галасують, що поліцію треба зібрати і геть всю відправити на фронт - ага, ага, це точно те, що треба. Бо тоді стануть злітати в повітря не один ТЦК в день, а десятками. Ну, а потім візьмуться і за телеграф, вокзал, пошту, як завіщав великий один мудак.
- От ми! Всі! Були разом в двадцять другому! Всі, як один! Не те що зараз...
Ніколи.
Ніколи ми не були всі разом. Ніколи не були як один. Таке взагалі неможливо в людському соціумі, як що це не СРСР і не Корея. Північна, звичайно. Та й то бувають виключення.
Вам здавалось, що в лютому 2022 всі бігли в єдиному напрямку? Ну, знаєте, я їхала в тому єдиному напрямку на захід, евакуюючи Ф.О.Н.Д., дітей його й тварин - дорога була запружена заторами, ми шукали лісових та районних доріг, щоб ті затори обійти.
І вже наступного дня ми з вітерцем мчали до Києва. З вітерцем! Практично порожньою дорогою. От вам і всі разом.
Повертаючись до Києва, я тицяла в телефон, я збирала стару гвардію. А також причетних, а також тих, хто приходив до Ф.О.Н.Д.ового хабу пити чай, варити кулеш, а потім співати патріотичних пісень.
Серед інших задач треба було починати шити. Коли не знаєш що робити - починай шити.
Я добре знала, що потрібно. М'які ноші. Простий крій, легкий пошив. Їх треба буде в кількості безмежній, я знала точно.
- Я? Я не могу. - почула я здивований голос з прекрасного дальоко. - У меня много заказов.
У дівчини були замовлення з Довторженчєского життя і вона чомусь була впевненою, що мусить пошити ті ошатні сукні, які їй замовили.
Оця відмова мене чомусь неймовірно вразила.
Можливо, дівчина перебувала в шоці, як і всі ми, і ще не встигла перескочити на рейки нової дійсності. А, можливо, вона просто вже знала, що волонтерське шиття - діло безкоштовне. А під час великого вторгнення гроші потрібні. І їй навіть не подумалось, що м'які ноші - це про життя. Можливість врятувати життя. От не подумала. Не захотіла думати.
А ви кажете, всі разом.
Крили Пущу. І я вирішила взнати, як там ще одна моя знайома, можливо, їй потрібна допомога. Знайома зналась зі мною з 2014 і мої фронтові справи її геть не цікавили. Взнавши про чергову нагороду, яку вручала мені держава чи підрозділи, вона копилила губи і примхливо казала:
- Я вас, конечно, поздравляю. Но вот если б вам вручили квартиру, тогда да. А так...
Я це знайомство не цінувала, але я знала, що вона живе під обстрілами і, пролітаючи повз Пущу, я зателефонувала якось, взнаючи, чи потрібна допомога.
Зв'язок був слабким, я почала кричати в трубку, що ось я, недалеко. Що Пущу можуть захопити. Вона відповіла:
- Меня не интересует. Мне главное, чтоб мои собачки бьіли живьі. Я с ними в подвале, с нами все хорошо.
Її дійсно все це не цікавило, як не цікавило всі роки війни. Я здивувалась - невже ж масове вторгнення не розставило крапки в її мізках. Ні, не розставило.
А ви кажете, всі разом.
Ніколи ми не були всі разом. Це просто неможливо.
І коли я чула:
- Та киньте той Донбас, що ви за нього стоїте! Там всі однакові, це вони покликали путіна!
я дивувалась.
Адже на той час я точно розуміла, що і Донецьк, і Київ, і Житомир, і Рівне, і навіть Франківськ зі Львовом дадуть приблизно однаковий відсоток зрадників в разі захоплення цих міст ворогом.
Дадуть приблизно однаковий відсоток людей шлунку, яким головне - смачно жерти, тепло серти. Самочка чи самець під боком, та й по всьому.
Також ці міста дадуть приблизно однаковий відсоток людей, які підуть палити ТЦК не заради ідеї, не для того щоб убезпечити себе - а просто щоб підзаробити.
Кинуть натовпи розлючених галасливих бабів на військових - чи то діло буде в Слов'янську, чи в Калуші, чи в Надвірній, чи в Рівному.
І мені здається, що це просто треба знати.
Щоб не дивуватись потім - ах, ну, як так? Коли ми стали такими різними? Адже перед небезпекою 2022 року ми ж всі ж були разом же ж!
Ні, не були.
І ніколи не будемо.
І це нормально для людської спільноти. Клянусь 2014 роком, коли на мить здалось, що ми всі разом. Лише на мить. А потім все стало на свої місця. Та й слава Богу. Бо це нам сильно допомогло. Принаймні ми, люди 2014 року - у 2025 вже не дивуємось нічому. І вам того бажаю.
Вам.
Людям 2022.
З якими свого часу не сталось 2014.
Загартовуйтесь вже, чи що. Якось ви довго.
Кінчайте дивуватись і мріяти про міфічне "ми всі разом!"
І, до речі, коли навколо галасують, що поліцію треба зібрати і геть всю відправити на фронт - ага, ага, це точно те, що треба. Бо тоді стануть злітати в повітря не один ТЦК в день, а десятками. Ну, а потім візьмуться і за телеграф, вокзал, пошту, як завіщав великий один мудак.