don_katalan (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
don_katalan) wrote2024-03-05 03:30 pm
don_katalan) wrote2024-03-05 03:30 pm
Entry tags:
- ато,
- война,
- история,
- леді діана,
- україна
Diana Makarova · СТАРИЙ ВОЇН - МУДРИЙ ВОЇН
Фронт весни-24
А він цікавий і тривожний.
- Чому мені так тривожно? Я ж пережила 2014, коли ми всі були голі й босі, а лангольєри йшли й жерли наш схід. Так не було тривожно. Навесні-влітку 2022 лангольєри просто бігли нашими територіями, відбираючи в нас міста й села, ми вже не мали чим відстрілюватись, але так не було тривожно. Чому ж мені так тривожно зараз, коли вони просто б'ються в стіну нашого стримування?
спитала я в старого товариша, старого воїна.
- Бо тоді в нас були люди. Зараз люди закінчуються, все. Не буде ким стримувати. - відповів старий мій товариш.
Старий воїн - мудрий воїн.
====="Лангольєри - це істоти Стівена Кінга.
Вони зжирають минуле, знищуючи його - з'їдаючи будівлі і дерева, ліси й поля, землю та каміння. І заодно людей, що дивом попали у минуле."=====
фото № 1
... коли ми їдемо на фронт - ми безсумнівно їдемо в минуле.
Ми не можемо не згадувати фронтові рейси, битви минулих років. Ми просто змушені порівнювати роки війни, відцифровувати зміни, аналізувати ці зміни.
Ми вклоняємось місцям, де загинули ті, що йшли поруч з нами і паралельно діловито прикидуємо потужності фронту.
Фронту весни 2024.
... - Якщо всі макарони, що є в Слов'янську, раптом піднімуться в повітря, злетівши на кілька метрів - ми неба не побачимо. - жартує хтось з місцевих.
Це про "голодний" фронт. Військові скидують провіант місцевим, більш того - втюхують і насильно впарюють. Військових можна зрозуміти. Скинути баласт зайвого провіанту - захиститись від навали мишей та пацюків.
- Спочатку скидували цю їжу в яму. Коли до ями стало страшно підходити, бо вона ворушилась, бо маса пацюків вкривала її сплошною сірою шубою - стали закопувати.
Розумні військові діляться на три когорти щодо провіанту.
Перші продають це місцевим, провіант йде на базари. Помітьте різницю - продають, а не віддають. Можливо, й правильно, хто його знає. Куплене більше цінується.
Другі віддають, дарують.
Треті закопують.
Закопують прокисше, протухле, усі ці олів'є й минулорічні пасочки, якими можна забивати гвіздки. Закопують зайвий провіант, бо не кожен місцевий вже його й візьме.
- Від рису відмовляються, про макарони я казав. До речі, вам не потрібен рис? У мене кілька ящиків. - з надією питається.
- НІІІІІІІ... - з жахом кричимо ми.
Старий воїн - мудрий воїн.
А мудрий воїн рису не бере.
Можна, звичайно, взяти ті кілька ящиків, відвезти до найближчого відділення Нової пошти, вислати волонтерам, які вбиваються силами, заготовлюючи напів фабрикати для тих же військових. Але ідіотизм цієї самологістики виносить. Бо ті напів фабрикати знов поїдуть на фронт, можливо, будуть з'їденими, але цілком можливо, що й знову закопаними в землю.
... але ж існують ще й закордонні волонтери!
Ці гасають натовпами, годують "голодні" прифронтові міста й села. Села? Можливо. Міста - от вже навряд. Але уперто гасають героїчні іноземці, заточені насамперед на гуманітарну допомогу цивільним.
Хто?
Хто й коли дав на це відмашку - привозити провіант в аграрну країну, в країну, яка стікає кров'ю, але ще годує досить значну частину світу. Привозити ваш іноземний провіант-консервант в країну, яка знає й цінує реальний смак продукту.
Ну, та, звичайно, в усі роки і в усих війнах ці гуманітарні місії недалеченько ходять від шпигунства (дозованого), від збору даних як серед місцевих, так і фронту.
- В них загалом заборона допомагати військовим. Тільки цивільним! Але вони військовим все ж стиха допомагають.
Ясний пень, військовим треба допомагати, з військовими треба дружити, особливо з молодими воїнами. Бо старий воїн - мудрий воїн. Він давно цих іноземних прожував, ковтнув і викакав.
- А чим крім продуктів допомагають?
- А ось дивіться, які турнікети роздають.
показує яскраво червоний турнікет. Ясно. Нам теж такі присилали. Ми їх на навчання такмеду передавали.
- А цивільні, які не вміють користуватись цими турнікетами, продають їх військовим. - посміюється наш воїн.
Старий воїн.
Мудрий воїн.
... В Ізюмі Лас-Вегас.
Місто, яке пережило розквіт мікро бізнесу, заквашеного на військових та журналістах в 2014 році - усі роки війни з тугою згадувало цей розквіт.
Пройшовши страшну окупацію, здобувши деокупацію, повернувшись на руїни власних будівель - місто раптом піднялось, розправило плечі і почало робити те, що роблять й інші прифронтові міста - забезпечувати військових.
Якщо промчати повз розвалені вибухами та обстрілами висотки, затамувавши подих жаху - можна вискочити на центральну магістраль. Вона залита світлом вивісок. Вона палає і кричить:
- Солдатік, обери мене!
Неначе старенька в інвалідному возику, напів паралізована, з ампутованою кінцівкою, вибитими зубами. Але нафарбовані губи і діловита зосередженість в мистецтві лютої жаги до виживання. Вона виживе. Ще й всю сім'ю на своєму возику витягне.
Ізюм. Біль наших душ, кров сердець. Пам'ять про наших загиблих і розстріляних цивільних.
Ну, ти Лас-Вегас став, Ізюм!
Це всього кілька кафе, але скоро їх буде більше.
Це магазини.
Це:
- Та пішли, вип'ємо кави. - каже старий воїн.
- Отут? О, ностальгія за минулим. О, генделик дев'яностих... - підсміююсь я.
Чи ж мені генделі Донбасу не знати? Чи ж я не гасаю тут вже десять років, чудуючись оцій машині часу, оцим стрибкам в минуле. Дивуючись Донбасу та Луганщині, місцями Харківщині, що міцно тримаються за омріяну свого часу естетику дев'яностих-нульових.
Гендель дев'яностих зовні - всередині раптом являється сучасною, ба навіть київською, кав'ярнею. Славний дизайн, підкреслена українська мова в обслуговуванні, тістечка, кава на вибір. Хотіла попросити лавандового рафа, але вирішила не випендрюватись, ладно вже. Впевнена, він там був.
Старий воїн після поранення сидить в Ізюмі. Сипле злістю. Це класна, бойова злість.
- А чо ви його песимістом назвали? - питається мій побратим, теж старий воїн.
- Злим. Злим песимістом! Це інша назва найздоровішого реалізму. - поправляю я. - Здоровий реалізм це коли воїн чітко бачить, що відбувається і рветься в бій. А його не пускають. От всі кричать, що людей не вистачає, а чомусь бажаючих до бою не беруть. От чому?
Воїн прийшов на війну в самому її початку. Я починаю перераховувати підрозділи, де він служив за ці десять років. Цей воїн чітко знає війну. І розуміє ідіотизм логістики по-українськи. Бюрократії по-воєнному.
Старий воїн - мудрий воїн.
... - Сітки ці просто викидають. Їх десь плетуть, висилають. А військові їх просто викидають.
- З простирадл сітки?
- З усього, що Бог послав. Вони непід'ємні, особливо після дощів та снігу. Вони примерзають, їх не відірвеш. Вони швидко гниють. Старі воїни вже або відмовляються одразу, або отримують, зиркають - і викидають. Давно вже це прожовано, ковтнуто і викакано.
Старий воїн - мудрий воїн.
... фронт весни 2024 року - гордий і жирний фронт.
Він вже навряд чи візьме непотріб. Фронту непотрібні житомирські шкарпетки, ці простирадлові маскувальні сітки, самоплетені кікімори, з усією повагою - не потрібні. Абияку машину теж не візьме фронт. Нам подарували Волгу, тепер ми маємо цей чемодан без ручки, ми не можемо її втюхати нікому, і це зрозуміло.
В нас просять відвезти на фронт відремонтовану "буханку". Везти лафетою. Спасіба, не беремось. Затрати на перевезення "буханки", яку ще треба й везти лафетою - більші, аніж потреби в ній.
В Костянтинівці в бочину нам ледь не врізається хамер. Оце було б і все. Та наш водій рятує ситуацію. Сонечко за кермом - типове сонечко, мать його так.
- Але згодься, сидів би ти за тим кермом, тобі б теж було б злегка пофіг на всякі течики. - сміюсь я.
- Та дааааа... - заздрісно дивиться услід звірюзі наш водій.
Звичайно, хамерів на всих не вистачить. Але вони є, це тішить.
- Обкатую робота. - зі скромною гордістю каже командир.
- Працює?
- Так. Вивозив нас днями пацанів.
- Всих вивіз?
- Ні, лише двох. Інші так і лежать. Пішла група витягувати, полягла.
Робот став. Сіла батарейка в пульті, чи що. Хлопці регочуть, штовхають возик в горку. А класно завжди регоче фронт.
Завтра ти можеш взнати, що оті регітливі пішли витягувати тіла побратимів і теж загинули. Зараз вони самозабвенно регочуть:
- Хароший робот! На три конячих сили!
- На чотири! - кричить цивільний і теж впрягається в штовхання.
... фронт весни 2024 року - дивний фронт.
Гордий і жирний. Всі вже навчились виживати, працюючи на передовій вахтовим методом. У всих є располаги, куди можна відбігти, відповзти, вимитись, випратись, відіспатись. Сауни та готелі вздовж лінії фронту процвітають. Ми виїздили з Донецького на Запорізький напрямок, починалась ніч, ми вже падали з колес і ніг від втоми, хотіли переночувати в скромному мотельчику - адміністраторка реготала як навіжена:
- В нас номери та сауну бронюють за два тижні.
- Та нам не треба сауна. Нам би хоч на диванчиках перекантуватись. - несміливо пискнули ми.
- Та жодного вільного номера, забито все на два тижні вперед. - веселилась адміністраторка.
З сауни виповзає розпарений військовий. Тиловий? Та де. Завтра йому, можливо, йти на самісіньку передову, туди, де будуть лише він та його напарник. Ну, третій ще в кращому випадку. Завтра вони, можливо, поляжуть, і їхні тіла будуть намагатись витягнути з посадки. Завтра він буде волати в радєйку, просячи арти в підтримку. Але арта буде мовчати, тому що снарядний голод фронту весни 2024 - це те, про що вголос не говорять, але всі про це думають.
Сьогодні вони в сауні, мир тобі, воїне, і легкого пару, ще й парочку презервативів у кишені. Бо якщо десь до вас вже поспішають шлюхи - я буду остання, хто кине камінь засудження у вашу сторону. До речі, про цей бізнес ані слова, крім ясного розуміння, що він найбільше процвітає на лінії фронту. Триматись по пів року, рік, півтора року без ротації можливо тільки коли поруч є борделі. Борделі поруч є завжди.
А старі воїни - мудрі воїни.
Міцних вам презервативів.
... - Які потреби?
- РЕБи. У всих в головах лише РЕБи.
- А форму просять?
- Знущаєтесь? Кому вона треба?
- А рукавички?
Я посміююсь, я вже знаю відповідь, але мушу провести допит до кінця.
- Та Господь з вами. У всих все єсть.
Ну, скажімо, не у всих. Ближче до суто вогненних позицій - то розгребуть, там ніщо зайвим не буває, але теж не факт.
Двоє волонтерів, український та іноземний, жаліються:
- Привезли повний бус форми. То заморились їздити по фронту, пропонувати. Нікому не треба. Це дійсно так?
Боюсь що так. Ба навіть не боюсь, а задоволено потираю руки.
Фронт, як і будь-яка подібна фешн індустрія, теж має свої тренди. Ми пам'ятаємо тренд атаки. Пройшла чутка, що її не видно в тепловізорі. То всі за нею ганялись, копили гроші. Потім спрацював тренд "горки". Помішались на цій "горці", ми називали цей тренд афганським синдромом.
Зараз не треба.
Нічого не треба, мать вашу, воїн краще за волонтерів знайде по інтернету й купить собі форму.
- До речі, а у вас старлінку немає?
- Єсть. Винесіть чорний ящик! - голосом Якубовича виголошую я, мій екіпаж виносить з багажнику і дарує старлінк ошалілому військовому.
Тому, відмітивши для читача, що старлінки потрібні завжди і майже всюди - повернемось же до форми, взуття та екіпірування загалом. Десь і зараз йдуть збори для сонечок, які потребують 120 комплектів форми, 120 пар берців, розмірна сітка докладається, білизна тепла, 120 комплектів, труси 120 штук - і шкарпетки, 300 пар.
Для кого це збирається?
Для тих, хто не вилізає з передової?
Говоримо з командиром, зустрілись на 20 хвилин, йому до Часів Яру, нам в другую сторонУ. Дальномір, зарядна станція, інші корисні дрібниці викладаються з машини в машину.
- Трусів він попросив! - розповідає командир. - Трусів попросив у волонтерів! То я його чуть не вбив. Яких ти трусів не можеш купити сам, га?
- Сонечко. - констатуємо ми.
Як бачите, люди працюють на передовій. Трусів не просять. Форми теж. Берців не нада.
====="Сонечки - окрема когорта військовослужбовців, які не хочуть відповідальності за видане державою майно. Які не хочуть витрачати власні гроші на доекіпірування. І впевнені, що все це повинні зробити волонтери.
Сонечки - назва окремій когорті військових дана самим фронтом. Волонтери, змучені запитами про труси та шкарпетки, підхопили.
До сонечок також відносяться і військові з нахилом до аватарства і косьби від служби.
Сонечки - когорта, не відмічена повагою побратимів та волонтерів. Але без сонечок було б нудніше жити. Відповідати на запити сонечок рекомендується приблизно так:
- Ой, соооооонечки...
І закривати вкладку спілкування." =====
(Євангеліє волонтера, глава 3)
фото №
... РЕБи
Про РЕБи дійсно говорять всі. Будь-яка розмова сповзає на тему РЕБів. Співрозмовники перекидуються частотами. Обов'язково хтось розповість легенду, що вже розроблено якийсь там РЕБ, який гасить геть всі частоти. Є ще й інша легенда - про літачок (крило в інших інтерпретаціях), який не бере жоден РЕБ.
І над всим цим літає єдина тема - БІЛЬШЕ РЕБІВ БОГУ РЕБІВ
Богами хочуть бути всі.
От просто геть всі. Бо без РЕБа ти беззахисний. З РЕБом ти Бог, нехай навіть у власному сприйнятті себе. Ми теж це розуміємо. Бо фронт весни 2024 - це тривожність.
На відміну від фронту 2022 - приреченість і лють.
На відміну від фронту 2023 - нерви, самі нерви і трішечки надії.
Весна 2024 - це приреченість
"Ми всі тут поляжемо." - один з девізів нинішнього фронту.
Весна 2024 - нерви, самі нерви:
- Людей немає! Нема людей. В нас від батальйону лишилось 140 людей! І не виводять.
- В нас на опорніках по двоє-троє стоять.
- Може, на СП-шках?
- Ні, рибонько. На опорніках.
якщо ви цього не розумієте, пояснювати не буду. Вам буде погано від цих пояснень. І з них же випливає інший девіз фронту весни 2024:
"Воювати будуть всі!"
- По троє сидять на позиціях. Куди вже там щось відбивати, на наступ немає сил та людей. Одна задача, не допускати підорів. А вони лізуть.
Лангольєри.
Лангольєри лізуть і жеруть все на своєму шляху. Колись тилові міста вже поступово перетворюються на руїни. Людей немає.
Людей немає?
- Ти розумієш, скільки суто військових сидять по тилах? Ти взагалі уявляєш цю цифру? Доки ми вивозимо своїх, збираючи по посадках.
- Скільки втрат?
- Лише за останній час 40 200. 160 300.
- А СЗЧ та відмовники?
- Навіть не питай. Багато. Ти не уявляєш, які бійці вже не витримують і йдуть в СЗЧ.
Я знаю. Колись вмотивовані, змучені ідіотською машиною нашої совкової армії, просто складають зброю і втікають додому. Або відмовляються. Моя приватна переписка ломиться від відео, записаних військовими. Де вони чітко пояснюють, чому відмовились йти в бій. Бо задачу, поставлену командуванням, ВИКОНАТИ НЕМОЖЛИВО.
Мене просять виставити це відео, підтримати ці відмови.
Я ще не виставляю. Не маю сил і морального права.
Але головний настрій фронту весни 2024 - тривожність.
Бо прилетіти може всюди і хтозна з чого.
Бо вже немає безпечних місць відсидітись. Лангольєри дістануть скрізь.
Бо вже зрозуміло - СЬОГОДНІ НАМ НЕМОЖЛИВО СКЛАДНО ВТРИМАТИ НАВІТЬ ДОНБАСЬКО-ХАРКІВСЬКО-ЗАПОРІЗЬКУ ЛІНІЮ ФРОНТУ.
Тому кричати звитяжно, що ось в 2022 році на нас повзли з усіх сторін, та й то ми відбились - воно, звичайно, можна. Але тоді, як не дивно, в нас було більше сил. Хоча і менше зброї та техніки.
... фронт весни 2024 року - діловитий фронт.
Розумні підрозділи давно вкладаються в оренду СТО, це вже крупна економія в ремонтах машин. Так, навіть штатних. Наша совкова армія просто відмовляється ремонтувати деякі штатні машини. Деякі наші сонечка, у свою чергу, просто відмовляються вимагати цих ремонтів від армії. Ну, тут як в статусі вконтакту "Всьо сложно", людина непричетна з наскоку не розбереться. Але здавання власних СТО в оренду в прифронтових містах - прибуткова рента для місцевих.
Деякі підрозділи вкладаються навіть в оренду лісопилок. Бо дочекатись лісу від забезпечення не кожен може, тож порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих.
Деякі мудрі підрозділи давно вже вклались в оренду місцевих цехів, ще й відремонтували їх під власні потреби. Коли господарі приходять перевірити, ахають і намагаються підвищити ціну - військові чемно цікавляться:
- А коліно прострелити нє?
Головне говорити це чемно - і буде консенсус.
Що в тих цехах?
Та що завгодно, наприклад, 3Д принтери. Де військові клепають для бригади різні корисні штуки. Чи дають вони їх просто так своїм же побратимам, чи продають своїм же побратимам, ми не цікавились, зарані знаючи відповідь. А що ви хотіли? Принтери ж відбивати треба? Навіть подаровані волонтерами принтери. Оренда знову ж...
Місцеві у свою чергу вчаться клепати фіпіві дрони. На продаж, що ж. Жити ж якось треба.
... нічого нового для себе в оцій черговій метаморфозі фронту я не побачила.
- Так це ж було вже! - скрикне уважний читач і ми згодимось.
Бо ми й самі, їдучи фронтом в цьому рейсі - мандрували машиною часу в минуле. Це все було в 2015 році. Коли фронт переналаштовувався з активних бойових дій до позиційних боїв. Вростаючи в Донбас, Луганщину та Приазов'я, зростаючись з місцевим людом.
Всі ці ділові підходи фронту до питання виживання з одного боку тішать, з іншого тривожать.
Тішать - бо вкотре розумієш, що наш народ виживе скрізь і за будь-яких обставин.
Тішать - бо вкотре розумієш, коли неповоротка машина армійської бюрократії та корупції не бажає змінюватись, їй і так добре - армія почне і буде активно змінюватись зсередини.
Тривожать - бо ми ж чудово знаємо, що на тлі ділового підходу буде процвітати корупційність та розкрадання армійського майна і на низових армійських шарах.
Тривожать - бо наступним кроком безсумнівно почнеться контрабанда через лінію фронту, а разом з контрабандою приходить і колабораціонізм в армійських рядах.
Є ще одне питання, яке навіть не знаю, чи тривожить, а чи тіжить - що коли втомлена армія нарешті втомиться настільки, щоб прийти до штабу і спитати чемно, дуже чемно:
- А коліно прострелити нє?
у штабів не буде відповіді на ці питання.
Аж до Генштабу.
Бо продовжують звучати діалоги типу:
- Послали брати село силами десяти чоловік. Всі там і полягли.
- Їм треба було конче відбити це село. Послали батальйон, але батальйон їх послав і написав відмови. Тоді вони знайшли інший батальйон. Поліг батальйон.
====="Поліг батальйон - не означає, що загинули всі, давайте без паніки. Це означає певну кількість безповоротних втрат, певну кількість санітарних втрат. Інші ослаблено відійшли.
Але батальйон потребує термінового відновлення. І заради чого?
Заради рапорту на стіл.
Бо задача була неможливою, і командирство про це знало. Але все ж посилало в бій."=====
Тому тривожність на фронті весни 2024, тому.
Наша армія винищується з обох боків - з одного боку лангольєрами, що йдуть і жеруть все на своєму шляху, з другого боку продовжується нищення армії власними командирами.
... ми вже не встигаємо, непердбачувані обставини згортають наш рейс з запланованих п'яти днів до трьох - і, щоб встигнути побачитись хоча б з ключовими підрозділами, я вирішую призначити точку зустрічі десь, де більш-менш зручно всім.
Яку ж точку, яку...
Призначити точку А?
Чи призначити точку Б?
Я призначаю точку Б. Щойно ми під'їжджаємо - над точкою А вибух, встає гриб диму.
- КАБ прилетів. - кажуть військові, підлітаючи до нас на своїй крутецькій, але теж пошарпаній машині.
КАБ - це гучно і страшно.
Дістають, суки, всюди.
Поговоривши, вирішивши питання, видавши підмогу - вирушаємо на вихід з одного фронту на інший. Падає ніч. Пролітають машини. Цивільні та військові. Симбіоз фронту й місцевого населення вже нерозривний.
На узбіччях тихими тінями стоять машини, тьмяні абриси стволів націлено в небо.
Нам хочеться сказати щось одне одному в радєйки. Так якось зашифровано сказати, типу - от класні пацани.
Але ми мовчимо. Ми добре знаємо, що навіть так сказати не можна.
Старий воїн - мудрий воїн.
А він цікавий і тривожний.
- Чому мені так тривожно? Я ж пережила 2014, коли ми всі були голі й босі, а лангольєри йшли й жерли наш схід. Так не було тривожно. Навесні-влітку 2022 лангольєри просто бігли нашими територіями, відбираючи в нас міста й села, ми вже не мали чим відстрілюватись, але так не було тривожно. Чому ж мені так тривожно зараз, коли вони просто б'ються в стіну нашого стримування?
спитала я в старого товариша, старого воїна.
- Бо тоді в нас були люди. Зараз люди закінчуються, все. Не буде ким стримувати. - відповів старий мій товариш.
Старий воїн - мудрий воїн.
====="Лангольєри - це істоти Стівена Кінга.
Вони зжирають минуле, знищуючи його - з'їдаючи будівлі і дерева, ліси й поля, землю та каміння. І заодно людей, що дивом попали у минуле."=====
фото № 1
... коли ми їдемо на фронт - ми безсумнівно їдемо в минуле.
Ми не можемо не згадувати фронтові рейси, битви минулих років. Ми просто змушені порівнювати роки війни, відцифровувати зміни, аналізувати ці зміни.
Ми вклоняємось місцям, де загинули ті, що йшли поруч з нами і паралельно діловито прикидуємо потужності фронту.
Фронту весни 2024.
... - Якщо всі макарони, що є в Слов'янську, раптом піднімуться в повітря, злетівши на кілька метрів - ми неба не побачимо. - жартує хтось з місцевих.
Це про "голодний" фронт. Військові скидують провіант місцевим, більш того - втюхують і насильно впарюють. Військових можна зрозуміти. Скинути баласт зайвого провіанту - захиститись від навали мишей та пацюків.
- Спочатку скидували цю їжу в яму. Коли до ями стало страшно підходити, бо вона ворушилась, бо маса пацюків вкривала її сплошною сірою шубою - стали закопувати.
Розумні військові діляться на три когорти щодо провіанту.
Перші продають це місцевим, провіант йде на базари. Помітьте різницю - продають, а не віддають. Можливо, й правильно, хто його знає. Куплене більше цінується.
Другі віддають, дарують.
Треті закопують.
Закопують прокисше, протухле, усі ці олів'є й минулорічні пасочки, якими можна забивати гвіздки. Закопують зайвий провіант, бо не кожен місцевий вже його й візьме.
- Від рису відмовляються, про макарони я казав. До речі, вам не потрібен рис? У мене кілька ящиків. - з надією питається.
- НІІІІІІІ... - з жахом кричимо ми.
Старий воїн - мудрий воїн.
А мудрий воїн рису не бере.
Можна, звичайно, взяти ті кілька ящиків, відвезти до найближчого відділення Нової пошти, вислати волонтерам, які вбиваються силами, заготовлюючи напів фабрикати для тих же військових. Але ідіотизм цієї самологістики виносить. Бо ті напів фабрикати знов поїдуть на фронт, можливо, будуть з'їденими, але цілком можливо, що й знову закопаними в землю.
... але ж існують ще й закордонні волонтери!
Ці гасають натовпами, годують "голодні" прифронтові міста й села. Села? Можливо. Міста - от вже навряд. Але уперто гасають героїчні іноземці, заточені насамперед на гуманітарну допомогу цивільним.
Хто?
Хто й коли дав на це відмашку - привозити провіант в аграрну країну, в країну, яка стікає кров'ю, але ще годує досить значну частину світу. Привозити ваш іноземний провіант-консервант в країну, яка знає й цінує реальний смак продукту.
Ну, та, звичайно, в усі роки і в усих війнах ці гуманітарні місії недалеченько ходять від шпигунства (дозованого), від збору даних як серед місцевих, так і фронту.
- В них загалом заборона допомагати військовим. Тільки цивільним! Але вони військовим все ж стиха допомагають.
Ясний пень, військовим треба допомагати, з військовими треба дружити, особливо з молодими воїнами. Бо старий воїн - мудрий воїн. Він давно цих іноземних прожував, ковтнув і викакав.
- А чим крім продуктів допомагають?
- А ось дивіться, які турнікети роздають.
показує яскраво червоний турнікет. Ясно. Нам теж такі присилали. Ми їх на навчання такмеду передавали.
- А цивільні, які не вміють користуватись цими турнікетами, продають їх військовим. - посміюється наш воїн.
Старий воїн.
Мудрий воїн.
... В Ізюмі Лас-Вегас.
Місто, яке пережило розквіт мікро бізнесу, заквашеного на військових та журналістах в 2014 році - усі роки війни з тугою згадувало цей розквіт.
Пройшовши страшну окупацію, здобувши деокупацію, повернувшись на руїни власних будівель - місто раптом піднялось, розправило плечі і почало робити те, що роблять й інші прифронтові міста - забезпечувати військових.
Якщо промчати повз розвалені вибухами та обстрілами висотки, затамувавши подих жаху - можна вискочити на центральну магістраль. Вона залита світлом вивісок. Вона палає і кричить:
- Солдатік, обери мене!
Неначе старенька в інвалідному возику, напів паралізована, з ампутованою кінцівкою, вибитими зубами. Але нафарбовані губи і діловита зосередженість в мистецтві лютої жаги до виживання. Вона виживе. Ще й всю сім'ю на своєму возику витягне.
Ізюм. Біль наших душ, кров сердець. Пам'ять про наших загиблих і розстріляних цивільних.
Ну, ти Лас-Вегас став, Ізюм!
Це всього кілька кафе, але скоро їх буде більше.
Це магазини.
Це:
- Та пішли, вип'ємо кави. - каже старий воїн.
- Отут? О, ностальгія за минулим. О, генделик дев'яностих... - підсміююсь я.
Чи ж мені генделі Донбасу не знати? Чи ж я не гасаю тут вже десять років, чудуючись оцій машині часу, оцим стрибкам в минуле. Дивуючись Донбасу та Луганщині, місцями Харківщині, що міцно тримаються за омріяну свого часу естетику дев'яностих-нульових.
Гендель дев'яностих зовні - всередині раптом являється сучасною, ба навіть київською, кав'ярнею. Славний дизайн, підкреслена українська мова в обслуговуванні, тістечка, кава на вибір. Хотіла попросити лавандового рафа, але вирішила не випендрюватись, ладно вже. Впевнена, він там був.
Старий воїн після поранення сидить в Ізюмі. Сипле злістю. Це класна, бойова злість.
- А чо ви його песимістом назвали? - питається мій побратим, теж старий воїн.
- Злим. Злим песимістом! Це інша назва найздоровішого реалізму. - поправляю я. - Здоровий реалізм це коли воїн чітко бачить, що відбувається і рветься в бій. А його не пускають. От всі кричать, що людей не вистачає, а чомусь бажаючих до бою не беруть. От чому?
Воїн прийшов на війну в самому її початку. Я починаю перераховувати підрозділи, де він служив за ці десять років. Цей воїн чітко знає війну. І розуміє ідіотизм логістики по-українськи. Бюрократії по-воєнному.
Старий воїн - мудрий воїн.
... - Сітки ці просто викидають. Їх десь плетуть, висилають. А військові їх просто викидають.
- З простирадл сітки?
- З усього, що Бог послав. Вони непід'ємні, особливо після дощів та снігу. Вони примерзають, їх не відірвеш. Вони швидко гниють. Старі воїни вже або відмовляються одразу, або отримують, зиркають - і викидають. Давно вже це прожовано, ковтнуто і викакано.
Старий воїн - мудрий воїн.
... фронт весни 2024 року - гордий і жирний фронт.
Він вже навряд чи візьме непотріб. Фронту непотрібні житомирські шкарпетки, ці простирадлові маскувальні сітки, самоплетені кікімори, з усією повагою - не потрібні. Абияку машину теж не візьме фронт. Нам подарували Волгу, тепер ми маємо цей чемодан без ручки, ми не можемо її втюхати нікому, і це зрозуміло.
В нас просять відвезти на фронт відремонтовану "буханку". Везти лафетою. Спасіба, не беремось. Затрати на перевезення "буханки", яку ще треба й везти лафетою - більші, аніж потреби в ній.
В Костянтинівці в бочину нам ледь не врізається хамер. Оце було б і все. Та наш водій рятує ситуацію. Сонечко за кермом - типове сонечко, мать його так.
- Але згодься, сидів би ти за тим кермом, тобі б теж було б злегка пофіг на всякі течики. - сміюсь я.
- Та дааааа... - заздрісно дивиться услід звірюзі наш водій.
Звичайно, хамерів на всих не вистачить. Але вони є, це тішить.
- Обкатую робота. - зі скромною гордістю каже командир.
- Працює?
- Так. Вивозив нас днями пацанів.
- Всих вивіз?
- Ні, лише двох. Інші так і лежать. Пішла група витягувати, полягла.
Робот став. Сіла батарейка в пульті, чи що. Хлопці регочуть, штовхають возик в горку. А класно завжди регоче фронт.
Завтра ти можеш взнати, що оті регітливі пішли витягувати тіла побратимів і теж загинули. Зараз вони самозабвенно регочуть:
- Хароший робот! На три конячих сили!
- На чотири! - кричить цивільний і теж впрягається в штовхання.
... фронт весни 2024 року - дивний фронт.
Гордий і жирний. Всі вже навчились виживати, працюючи на передовій вахтовим методом. У всих є располаги, куди можна відбігти, відповзти, вимитись, випратись, відіспатись. Сауни та готелі вздовж лінії фронту процвітають. Ми виїздили з Донецького на Запорізький напрямок, починалась ніч, ми вже падали з колес і ніг від втоми, хотіли переночувати в скромному мотельчику - адміністраторка реготала як навіжена:
- В нас номери та сауну бронюють за два тижні.
- Та нам не треба сауна. Нам би хоч на диванчиках перекантуватись. - несміливо пискнули ми.
- Та жодного вільного номера, забито все на два тижні вперед. - веселилась адміністраторка.
З сауни виповзає розпарений військовий. Тиловий? Та де. Завтра йому, можливо, йти на самісіньку передову, туди, де будуть лише він та його напарник. Ну, третій ще в кращому випадку. Завтра вони, можливо, поляжуть, і їхні тіла будуть намагатись витягнути з посадки. Завтра він буде волати в радєйку, просячи арти в підтримку. Але арта буде мовчати, тому що снарядний голод фронту весни 2024 - це те, про що вголос не говорять, але всі про це думають.
Сьогодні вони в сауні, мир тобі, воїне, і легкого пару, ще й парочку презервативів у кишені. Бо якщо десь до вас вже поспішають шлюхи - я буду остання, хто кине камінь засудження у вашу сторону. До речі, про цей бізнес ані слова, крім ясного розуміння, що він найбільше процвітає на лінії фронту. Триматись по пів року, рік, півтора року без ротації можливо тільки коли поруч є борделі. Борделі поруч є завжди.
А старі воїни - мудрі воїни.
Міцних вам презервативів.
... - Які потреби?
- РЕБи. У всих в головах лише РЕБи.
- А форму просять?
- Знущаєтесь? Кому вона треба?
- А рукавички?
Я посміююсь, я вже знаю відповідь, але мушу провести допит до кінця.
- Та Господь з вами. У всих все єсть.
Ну, скажімо, не у всих. Ближче до суто вогненних позицій - то розгребуть, там ніщо зайвим не буває, але теж не факт.
Двоє волонтерів, український та іноземний, жаліються:
- Привезли повний бус форми. То заморились їздити по фронту, пропонувати. Нікому не треба. Це дійсно так?
Боюсь що так. Ба навіть не боюсь, а задоволено потираю руки.
Фронт, як і будь-яка подібна фешн індустрія, теж має свої тренди. Ми пам'ятаємо тренд атаки. Пройшла чутка, що її не видно в тепловізорі. То всі за нею ганялись, копили гроші. Потім спрацював тренд "горки". Помішались на цій "горці", ми називали цей тренд афганським синдромом.
Зараз не треба.
Нічого не треба, мать вашу, воїн краще за волонтерів знайде по інтернету й купить собі форму.
- До речі, а у вас старлінку немає?
- Єсть. Винесіть чорний ящик! - голосом Якубовича виголошую я, мій екіпаж виносить з багажнику і дарує старлінк ошалілому військовому.
Тому, відмітивши для читача, що старлінки потрібні завжди і майже всюди - повернемось же до форми, взуття та екіпірування загалом. Десь і зараз йдуть збори для сонечок, які потребують 120 комплектів форми, 120 пар берців, розмірна сітка докладається, білизна тепла, 120 комплектів, труси 120 штук - і шкарпетки, 300 пар.
Для кого це збирається?
Для тих, хто не вилізає з передової?
Говоримо з командиром, зустрілись на 20 хвилин, йому до Часів Яру, нам в другую сторонУ. Дальномір, зарядна станція, інші корисні дрібниці викладаються з машини в машину.
- Трусів він попросив! - розповідає командир. - Трусів попросив у волонтерів! То я його чуть не вбив. Яких ти трусів не можеш купити сам, га?
- Сонечко. - констатуємо ми.
Як бачите, люди працюють на передовій. Трусів не просять. Форми теж. Берців не нада.
====="Сонечки - окрема когорта військовослужбовців, які не хочуть відповідальності за видане державою майно. Які не хочуть витрачати власні гроші на доекіпірування. І впевнені, що все це повинні зробити волонтери.
Сонечки - назва окремій когорті військових дана самим фронтом. Волонтери, змучені запитами про труси та шкарпетки, підхопили.
До сонечок також відносяться і військові з нахилом до аватарства і косьби від служби.
Сонечки - когорта, не відмічена повагою побратимів та волонтерів. Але без сонечок було б нудніше жити. Відповідати на запити сонечок рекомендується приблизно так:
- Ой, соооооонечки...
І закривати вкладку спілкування." =====
(Євангеліє волонтера, глава 3)
фото №
... РЕБи
Про РЕБи дійсно говорять всі. Будь-яка розмова сповзає на тему РЕБів. Співрозмовники перекидуються частотами. Обов'язково хтось розповість легенду, що вже розроблено якийсь там РЕБ, який гасить геть всі частоти. Є ще й інша легенда - про літачок (крило в інших інтерпретаціях), який не бере жоден РЕБ.
І над всим цим літає єдина тема - БІЛЬШЕ РЕБІВ БОГУ РЕБІВ
Богами хочуть бути всі.
От просто геть всі. Бо без РЕБа ти беззахисний. З РЕБом ти Бог, нехай навіть у власному сприйнятті себе. Ми теж це розуміємо. Бо фронт весни 2024 - це тривожність.
На відміну від фронту 2022 - приреченість і лють.
На відміну від фронту 2023 - нерви, самі нерви і трішечки надії.
Весна 2024 - це приреченість
"Ми всі тут поляжемо." - один з девізів нинішнього фронту.
Весна 2024 - нерви, самі нерви:
- Людей немає! Нема людей. В нас від батальйону лишилось 140 людей! І не виводять.
- В нас на опорніках по двоє-троє стоять.
- Може, на СП-шках?
- Ні, рибонько. На опорніках.
якщо ви цього не розумієте, пояснювати не буду. Вам буде погано від цих пояснень. І з них же випливає інший девіз фронту весни 2024:
"Воювати будуть всі!"
- По троє сидять на позиціях. Куди вже там щось відбивати, на наступ немає сил та людей. Одна задача, не допускати підорів. А вони лізуть.
Лангольєри.
Лангольєри лізуть і жеруть все на своєму шляху. Колись тилові міста вже поступово перетворюються на руїни. Людей немає.
Людей немає?
- Ти розумієш, скільки суто військових сидять по тилах? Ти взагалі уявляєш цю цифру? Доки ми вивозимо своїх, збираючи по посадках.
- Скільки втрат?
- Лише за останній час 40 200. 160 300.
- А СЗЧ та відмовники?
- Навіть не питай. Багато. Ти не уявляєш, які бійці вже не витримують і йдуть в СЗЧ.
Я знаю. Колись вмотивовані, змучені ідіотською машиною нашої совкової армії, просто складають зброю і втікають додому. Або відмовляються. Моя приватна переписка ломиться від відео, записаних військовими. Де вони чітко пояснюють, чому відмовились йти в бій. Бо задачу, поставлену командуванням, ВИКОНАТИ НЕМОЖЛИВО.
Мене просять виставити це відео, підтримати ці відмови.
Я ще не виставляю. Не маю сил і морального права.
Але головний настрій фронту весни 2024 - тривожність.
Бо прилетіти може всюди і хтозна з чого.
Бо вже немає безпечних місць відсидітись. Лангольєри дістануть скрізь.
Бо вже зрозуміло - СЬОГОДНІ НАМ НЕМОЖЛИВО СКЛАДНО ВТРИМАТИ НАВІТЬ ДОНБАСЬКО-ХАРКІВСЬКО-ЗАПОРІЗЬКУ ЛІНІЮ ФРОНТУ.
Тому кричати звитяжно, що ось в 2022 році на нас повзли з усіх сторін, та й то ми відбились - воно, звичайно, можна. Але тоді, як не дивно, в нас було більше сил. Хоча і менше зброї та техніки.
... фронт весни 2024 року - діловитий фронт.
Розумні підрозділи давно вкладаються в оренду СТО, це вже крупна економія в ремонтах машин. Так, навіть штатних. Наша совкова армія просто відмовляється ремонтувати деякі штатні машини. Деякі наші сонечка, у свою чергу, просто відмовляються вимагати цих ремонтів від армії. Ну, тут як в статусі вконтакту "Всьо сложно", людина непричетна з наскоку не розбереться. Але здавання власних СТО в оренду в прифронтових містах - прибуткова рента для місцевих.
Деякі підрозділи вкладаються навіть в оренду лісопилок. Бо дочекатись лісу від забезпечення не кожен може, тож порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих.
Деякі мудрі підрозділи давно вже вклались в оренду місцевих цехів, ще й відремонтували їх під власні потреби. Коли господарі приходять перевірити, ахають і намагаються підвищити ціну - військові чемно цікавляться:
- А коліно прострелити нє?
Головне говорити це чемно - і буде консенсус.
Що в тих цехах?
Та що завгодно, наприклад, 3Д принтери. Де військові клепають для бригади різні корисні штуки. Чи дають вони їх просто так своїм же побратимам, чи продають своїм же побратимам, ми не цікавились, зарані знаючи відповідь. А що ви хотіли? Принтери ж відбивати треба? Навіть подаровані волонтерами принтери. Оренда знову ж...
Місцеві у свою чергу вчаться клепати фіпіві дрони. На продаж, що ж. Жити ж якось треба.
... нічого нового для себе в оцій черговій метаморфозі фронту я не побачила.
- Так це ж було вже! - скрикне уважний читач і ми згодимось.
Бо ми й самі, їдучи фронтом в цьому рейсі - мандрували машиною часу в минуле. Це все було в 2015 році. Коли фронт переналаштовувався з активних бойових дій до позиційних боїв. Вростаючи в Донбас, Луганщину та Приазов'я, зростаючись з місцевим людом.
Всі ці ділові підходи фронту до питання виживання з одного боку тішать, з іншого тривожать.
Тішать - бо вкотре розумієш, що наш народ виживе скрізь і за будь-яких обставин.
Тішать - бо вкотре розумієш, коли неповоротка машина армійської бюрократії та корупції не бажає змінюватись, їй і так добре - армія почне і буде активно змінюватись зсередини.
Тривожать - бо ми ж чудово знаємо, що на тлі ділового підходу буде процвітати корупційність та розкрадання армійського майна і на низових армійських шарах.
Тривожать - бо наступним кроком безсумнівно почнеться контрабанда через лінію фронту, а разом з контрабандою приходить і колабораціонізм в армійських рядах.
Є ще одне питання, яке навіть не знаю, чи тривожить, а чи тіжить - що коли втомлена армія нарешті втомиться настільки, щоб прийти до штабу і спитати чемно, дуже чемно:
- А коліно прострелити нє?
у штабів не буде відповіді на ці питання.
Аж до Генштабу.
Бо продовжують звучати діалоги типу:
- Послали брати село силами десяти чоловік. Всі там і полягли.
- Їм треба було конче відбити це село. Послали батальйон, але батальйон їх послав і написав відмови. Тоді вони знайшли інший батальйон. Поліг батальйон.
====="Поліг батальйон - не означає, що загинули всі, давайте без паніки. Це означає певну кількість безповоротних втрат, певну кількість санітарних втрат. Інші ослаблено відійшли.
Але батальйон потребує термінового відновлення. І заради чого?
Заради рапорту на стіл.
Бо задача була неможливою, і командирство про це знало. Але все ж посилало в бій."=====
Тому тривожність на фронті весни 2024, тому.
Наша армія винищується з обох боків - з одного боку лангольєрами, що йдуть і жеруть все на своєму шляху, з другого боку продовжується нищення армії власними командирами.
... ми вже не встигаємо, непердбачувані обставини згортають наш рейс з запланованих п'яти днів до трьох - і, щоб встигнути побачитись хоча б з ключовими підрозділами, я вирішую призначити точку зустрічі десь, де більш-менш зручно всім.
Яку ж точку, яку...
Призначити точку А?
Чи призначити точку Б?
Я призначаю точку Б. Щойно ми під'їжджаємо - над точкою А вибух, встає гриб диму.
- КАБ прилетів. - кажуть військові, підлітаючи до нас на своїй крутецькій, але теж пошарпаній машині.
КАБ - це гучно і страшно.
Дістають, суки, всюди.
Поговоривши, вирішивши питання, видавши підмогу - вирушаємо на вихід з одного фронту на інший. Падає ніч. Пролітають машини. Цивільні та військові. Симбіоз фронту й місцевого населення вже нерозривний.
На узбіччях тихими тінями стоять машини, тьмяні абриси стволів націлено в небо.
Нам хочеться сказати щось одне одному в радєйки. Так якось зашифровано сказати, типу - от класні пацани.
Але ми мовчимо. Ми добре знаємо, що навіть так сказати не можна.
Старий воїн - мудрий воїн.