don_katalan (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
don_katalan) wrote2020-02-14 08:23 pm
don_katalan) wrote2020-02-14 08:23 pm
Діана Макарова. Евакуація. Дебальцево. 2015 (1)
2 3
Волонтери Діана Макарова та Наталія Воронкова розповіли Цензор.НЕТ про п’ятирічну Олю, яка мріяла мати чарівну паличку, про жінок, що залишалися у пеклі, тому що не могли покинути своїх корів, про бабусю, яка спала у коробці від холодильника, про розмову з губернатором Донеччини, водіїв автобусів "Київпастрансу", які добровільно поїхали вивозити людей з-під обстрілів, триденні перемовини у СЦКК щодо зеленого коридору для евакуації цивільних та про російського генерала Вязнікова.
"СИДЯТЬ ДЯДЬКИ, П`ЮТЬ ПИВО І ДИВЛЯТЬСЯ ТО НА РОЖЕВОГО ПОНІ, ТО НА ОЛЕЧКУ"
Діана Макарова: З Наталією Воронковою ми знали одна одну ще до війни по роботі з пораненими майданівцями. А з Ендрю (Андрієм Галущенком, українським військовим, волонтером, пізніше - керівником зведеної групи з протидії контрабанді, вбитим невідомими на Луганщині 2 вересня 2015 року, - ред.) я познайомилася, коли він формував розвідгрупу у батальйоні ім. Кульчицького. Туди входили найкращі бійці - і ми вирішили, що наш фонд буде їм допомагати. Купили їм тепловізор, машину...
Наталія Воронкова: Я з Ендрю познайомилася ще у часи Майдану на зборах сотників в Українському домі, однак близько ми почали спілкуватися вже під час війни. Під час підготовки до першої моєї поїздки на фронт Діана його запросила як фахівця, і ми почали співпрацювати.
Андрій Галущенко, Ендрю
Д.М.:Першою нашою серйозною роботою разом був 32 блокпост - ми здіймали хвилю в інтернеті, посилали туди нашого перевізника коли скрізь вже все було заміновано, коли представники МО безсоромно брехали і звітували Президенту, що хлопці в оточенні забезпечені їжею та водою...
Н.В.: А вони у цей час воду кришечками ділили.
Д.М.: Зрештою, ми поїхали на сусідній 31 блокпост. Ми були там, коли хлопцям з 32 дали можливість вивезти останки побратимів, яких вони ж самі і викопували - голодні, зневоднені, роздягнені, бо їхній одяг згорів... Треба було бачити як, вирвавшись ненадовго, вони пили воду, як чорними пальцями ламали хліб... Вони могли відійти - але відмовилися робити це без наказу. Ми сказали їм, що будемо на їхньому боці у будь-якому випадку, яке рішення вони не прийняли б... Хлопці повернулися на 32 блокпост. А потім, вже вночі, подзвонили і сказали, що виходять. Яке це було щастя!
Незабаром Ендрю зі своєю групою перейшли з батальйону ім. Кульчицького до батальйону "Золоті ворота", разом з яким і вийшли на фронт. Сталося це з різних причин, зокрема тому, що у "Золотих воротах" була можливість тренуватися - і Ендрю зміг дати своїм хлопцям такі знання і вміння, які далеко не всі добровольці на той час мали можливість отримати. Він вишукував учителів, вишукував найкращих інструкторів, і ми бачили, як його група росте... Але 9 січня 2015 року бійці батальйону ім. Кульчицького потрапили у засідку в районі Станиці Луганської. Наплювавши на накази, наплювавши на все, група Ендрю, яка була на той час у Щасті, мчала їм на підмогу. На допомогу їм поспішали, насправді, усі, хто поруч стояв! Але Ендрю - так випадково збіглося - якраз був у Станиці. І він просто увірвався в той бій, він бився пліч-о-пліч зі своїми побратимами-"кульчиками". У тому бою загинули двоє. Але інших хлопців з оточення вдалося витягнути. І, пам`ятаю, коли ми приїхали - у Ендрю очі горіли. Це для нього було таке щастя: "Я був у бою, я був зі своїми..." Мабуть, саме тоді і було прийнято рішення всією групою повертатися назад до батальйону ім. Кульчицького.
Взимку 2014-2015 ми з Наталею почали їздити на фронт разом, вибудовуючи спільні маршрути, тому що формувати колони з допомогою з машин нашого фонду та її волонтерської сотні було і легше, і краще, і швидше.
Діана Макарова, фото з Facebook
Під час цих поїздок не оминали ми і Водяне, що біля Донецького аеропорту. У селищі тоді залишалося до двох сотень людей, у тому числі і близько 20 дітей. Однією з них була дівчинка років п`яти...
Н.В.: Дівчинка з величезними блакитними очима. Оля. 28 грудня 2014 року я розмовляла з нею у напівтемному підвалі їхнього будинку. Я запитую дитину: "Олечко, а чого тобі хочеться на Новий рік?" А вона відповідає мені: "Чарівну паличку". Вона махнула б нею, пояснювала Оля - і тоді би більше б не стріляли. Запрацював би телевізор, і Оля змогла б подивитися мультики.
Наталія Воронкова, фото з Facebook
Наприкінці грудня ми говорили з мамою Олі, попереджали її: "Чому ви не їдете? Подивіться на Піски!" Але жінка відповідала, що коли буде таке, як у Пісках - тоді вони і поїдуть. Це була класика жанру...
Аж раптом, 19 або 20 січня, у останні дні оборони ДАП, у мене задзвонив телефон. На тому кінці ридала жінка: "Заберіть нас! По нас криють! Будь ласка, заберіть..." Зв`язок переривався. Дзвонила Олина мама.
Д.М.: Ми, звичайно, зрозуміли, що маємо їхати. Ендрю, підрозділ якого у той день якраз переходив назад у батальйон Кульчицького, також прийняв рішення їхати з нами, бо не хотів відпускати нас самих у таку дупу.
Він стрибнув у машину і помчав до нас - і, зрештою, це вартувало йому військової служби. Бо на службу він вже більше фактично не повертався. Його група почала працювати сама. Це, звісно, вже були дорослі хлопчики... Але я іноді замислююсь про інше - що б сталося, якби тоді Ендрю з нами не поїхав? Можливо, все не скінчилося би так? Але потім я розумію, що це ж війна... Як ми можемо знати, що б відбулося...
Н.В.: День нас у Водяне не пропускали. Потім ми пробилися, але дорогою туди злетіли у кювет. Нас витягували. Військові кричали нам, що їхати не можна, що там стріляють. Ми психували з Макаровою: "З вами або без вас, але ми поїдемо"...
Зрештою, ми заїхали на вулицю Ювілейну. Сіміки (Цивільно-військове співробітництво ЗСУ, - Ред.) стали по периметру, а Ендрю і дядя Серьожа почали діставати з буса їжу - молоко, крупи і так далі. Поруч стояли дві тітки, які просто заклякли. "Це все нам?" - здивувалися вони. Так! "А від кого?!" Ну, від українців... Вся Україна для вас збирала, що встигли - те і привезли...
Д.М.: Наташа більше контактувала з родиною Олі, але так вийшло, що я першою забігла до їхнього будинку. Оля побачила знайоме обличчя, згадала, що ось вони - ті тьоті, які раніше приїжджали, ті тьоті, які нас відвезуть. Адже нас чекали вже... І Оля, яку якраз одягали, застрибнула на мене та обійняла мене і руками, і ногами. Її віддирали від мене. Я її, зрештою, так босу і несла до машини...
Оля. Фото з Facebook Наталії Воронкової
Н.В. Потім ми з Макаровою почали бігати по інших будинках і шукати там дітей, шукати людей. Почали мовляти їх - адже проблемою було просто вмовити місцевих виїхати.
Був обстріл, і вже крили сусідні вулиці.
Мені дуже запам`яталася жінка на ім`я Надя. У неї текли сльози, її трусило. Я її питаю: "Надю, чому ти не їдеш? Надю, ти розумієш, що ти загинеш?!" А вона відповідає: "Я не можу поїхати". У її сараї стирчить нерозірваний "Град". Я кажу: "Надю, ти розумієш, що ніхто його витягувати сюди не приїде?!" А вона все повторює: "Не можу, не можу..." У неї істерика. Я її трушу, щоб привести до тями. А вона пояснює: "У мене корова отелилася..."
Я розвертаюся до Борі, сіміка: "Борю! Йди сюди! Розстріляй нахєр цю корову!"
Надя падає на коліна, обіймає мене за ноги: "Ні!.."
Д.М.: Я роблю страшні очі Воронковій - міська дитина, що з неї візьмеш... Я-то дитина сільська. І я кажу Наді: "Ні-ні-ні! Ніхто корів стріляти не буде, боронь Боже!"
... Адже корова - це мать. Я свою корову за безцінок продала, аби лише не на м`ясо. Вона мені потім снилася декілька років, і вона говорила голосом моєї покійної мами...
Жінок з коровами та свинями у Водяному було дві. Вони не захотіли залишати тварин, не захотіли евакуюватися з нами через те, що у них була худоба. Вони були проукраїнські, були у розстрільних списках і не розуміли, чиїм завтра буде Водяне... Але вони вирішили залишатися - тому що у них корови.
Н.В.: Забігаючи наперед, я скажу, що наступного дня нам подзвонила ця Надя. І каже: "Ми можемо виїжджати! Ми знайшли фермера, віддали йому своїх корів. І за те, що він узяв наших корів, ми йому віддали ще й свиню". Це у моїй голові досі не вклалося. І тим не менш - вони виїхали.
Д.М. Коли ми вивезли перших людей з Водяного - тоді їх було 8 - ми зупинилися поблизу кафе "Папуга", що біля автовокзалу у Покровську. Оля та її мама, як і інші мешканці села, тоді не те щоб вмирали з голоду... Вони жили на своїй консервації та на тому, чим допомагали їм військові. Але через нерви майже не їли, та й приготувати вдома нічого не могли, тому що не було електроенергії. І поки Воронкова вирішувала, де їм жити далі, куди ми прилаштуємо групу вивезених людей, я бігом почала замовляти їм борщі і все таке інше. У тому кафе був телевізор.
Н.В. Ми посадили людей за крайній кутовий стіл, довгий такий. І люди сидять, їдять. А за сусіднім столиком у тій привокзальній пивній сидять дорослі дядьки, п`ють пиво і дивляться по телевізору футбол.
Д.М.: ...Я пам`ятаю мрію Олі, пам`ятаю, що вона вже пів року не дивилася мультики. І я підходжу до барної стійки, і запитую там - дівчата, а можна нам переключити на мультики? Дівчата відповідають - йдіть, домовляйтеся з мужиками. І не просто з мужиками - адже там сидів і власник кафе.
Я підходжу до тих чоловіків і кажу: "Хлопці, у нас дівчинка пів року не бачила телевізор. Вона мріяла подивитися мультики. Можна?" Мужики на нас дивляться, і я бачу по їхніх обличчях, що вони чудово розуміють звідки ми виїхали. Вони мовчки починають клацати, і знаходять мультик.
Н.В.: Це мультик про рожевого поні. Сидять дядьки, п`ють пиво, і дивляться то на рожевого поні, то на Олечку. То на поні, то на Олечку...
Д.М. А Оля дві години, не відриваючись, дивиться мультики. Їй лише ложку до рота підносять.
І я тоді сказала - ви знаєте, вона ж цього ніколи не забуде. Її витягнули з пекла, і ось здійснилася її мрія. Минуть роки, вона стане дорослою, і все одно цього ніколи не забуде, нехай навіть цей день залишиться якимсь туманним спогадом. І заради цього варто жити і варто працювати.
... Оля з мамою зараз живуть у Слов`янську. Вона золоте дитя. Вчиться в українській школі.
"ЧОМУ ВОЛОНТЕРИ ЛІЗУТЬ НЕ У СВОЮ СПРАВУ?"
Д.М. Після Водяного ми зрозуміли, що людей-то комусь потрібно вивозити... Тим більше, що якраз рвонуло Дебальцеве. Ми вирішили їхати до Кіхтенка, який на той момент був губернатором Донецької області - щоб вимагати автобуси, щоб вимагати приймати десь у області евакуйованих людей...
Н.В. До Кіхтенка ми з Ендрю та Макаровою приперлися у день, коли обстріляли Маріуполь, тобто 24 січня 2015 року. Ми розповіли йому, що ми робимо. Він нібито і готовий був піти нам назустріч і подякував нам за те, чим ми займаємося... Але сказав, що усі сили зараз кинуті на Маріуполь.
Потім до нього прийшли два еменесники - Сергій Бочковський, якого пізніше заарештували на засіданні Кабміну, та нинішній очільник МНС Микола Чечоткін. На початку розмови із ними я ще поводилася як білявка. Підходила до сіх: "Ой, запишіть свій телефончик мені". А вони ж бачать - якісь баришні сидять у Кіхтенка, значить, правильні. І записують усі свої телефони - ось чому у мене досі є телефон Чечоткіна.
Д.М. Сутністю тієї розмови було те, що ми намагалися змусити працювати державні структури, намагалися змусити працювати ОДА. Кіхтенко був такий - все і нашим, і вашим. А інші присутні були проти наших пропозицій. Вони казали - як туди їхати під обстрілами?! Як туди відправляти людей?
Закінчилося це тим, що Воронкова просто послала всіх і пішла.
Н.В.: Бо ми вже збиралися виходити, аж раптом цей головний генерал чує фразу про те, що "волонтери вивозять..." І зненацька вибухає: "Я взагалі не розумію, чому волонтери лізуть не у свою справу?!" І тут у мене падає планка. Я кажу: "Бл#дь, реально, розкажіть мені, чому я - мати двох дітей, чому ось ця бабуся трьох онуків, якого хєра саме ми свої дупи несемо під обстріл і вивозимо людей?" "Ви цим не маєте займатися", "Слухайте, та пішли ви нах#й. Ми поїхали у Дебальцеве".
Д.М. А я сказала їм, що вони труси.
Все це не завадило місцевій адміністрації згодом - коли ми вже зробили безкінечну кількість рейсів у Дебальцеве, Світлодарськ, Водяне, Червоний Пахар і так далі своїм транспортом, коли ми вже організували рейси великих автобусів, і коли домоглися зеленого коридору, відрапортувати, що це їхня заслуга.
Н.В.: Знаєш, хто зрештою допоміг із транспортом? Ігор Володимирович Ніконов, будівельний олігарх, на той момент він був заступником Кличка. До Кличка я потрапити не змогла, і пішла до Ніконова - мені сказали, що він вирішує. Розмова між нами була дуже дивною. Бо я напросилася до нього, зайшла, і кажу: "Я Воронкова, ми з Макаровою займаємося вивезенням..." А він мене перебиває: "Ти що думаєш, я не знаю, що ви робите?" Я здивувалася, але добре. Потрібні, кажу, автобуси для вивезення людей. Він запитує: "А заправка?". Вирішимо, відповідаю, через МО - це було порушенням, по суті, але Мехед Петро Миколайович нам тоді тихо допомагав. І "Київпастранс" дав нам жовті "Богдани". Ми їхали на їхньому паливі до Краматорська, у Краматорську заливались по повній у місцевому аеропорту, де тоді був штаб, і вирушали далі.
... Від Кіхтенка ми також вимагали, щоб вони розконсервували пансіонати - і, зрештою, це зробити вдалося, пансіонати у Святогірську відкрилися, і люди змогли там жити.
"Діти підземелля. Є і немовлята". Фото з Facebook Наталії Воронкової. Дебальцеве, 1 лютого 2015
Д.М. Це були шалені дні. У мене запитують - скільки у вас тоді було рейсів? Щоб ми пам`ятали! Ми інколи приїжджали, видихали. Я влізала у ванну, а сидячи у ній та засинаючи, чула дзвінок. Це була Воронкова: "Так, за дві години ми виїжджаємо". І я, як зомбі, знову їхала.
Н.В. У нас був жарт, як у "Бароні Мюнхгаузені": "16:00 - подвиг".
Д.М. Але Ендрю бісився страшенно. Він терпіти не міг, коли ми говорили про "подвиги". Подвиги, казав він, здійснюють лише ідіоти. Як він пояснював свою теорію? Що таке подвиг - це непродуманість дій, недотримання плану або ж ситуація, коли все вже вичерпано, і ти маєш кинутися на людину та накрити її собою. От, власне, і всі причини для подвигу. Ендрю казав: "Бережи вас Боже від третьої причини, а від перших двох можна підстрахуватися".
Н.В. Один з перших виводів з Дебальцевого був ще коли ми приїхали на своєму маленькому вантажному мікроавтобусі. Супроводжували нас сіміки. Макарова тоді вмовила поїхати з міста одну родину, яка їхати не хотіла. "Ну кому ми там потрібні?" - запитували люди. Тоді Макарова просто дістає з кишені гроші, і протягує їм: "Ось, я, чужа жінка, вам даю гроші. Ми вас не покинемо". І вони у це повірили...
Мікроавтобус виїхав з Дебальцевого повний людей, дітей, котів... Сіміки задля безпеки сказали, щоб я пересіла до них, а одного зі своїх озброєних хлопців пересадили у наш мікроавтобус. Ендрю був за кермом, Макарова була там, Мажор - а я з іншими у бусі. У Луганському є підйом поміж двох озер, який прострілювався. Наша машина йшла першою, вона почала там кашляти, ламатися... Військові починають кричати на водія. А я розумію - як у сповільненому кіно - що на нас просто намальована мішень. І що ми тримаємо за собою мікроавтобус з людьми. І посеред цього підйома починаю кричати на Сокола, командира сіміків: "Командуй обгін! Командуй обгін, я сказала!" Він віддає цю команду у рацію, нас швидко обганяють, і я бачу божевільні очі Ендрю - бо він розуміє, що буде з людьми, якщо нас зараз почнуть обстрілювати, розумію, що від страху їм не буде куди подітися у цьому закритому бусі, і що Ендрю не врятує їх, як би він не хотів... Але Ендрю обганяє нас і вже ховається за лісопосадкою. Наш бус "викашлює", ми вже у безпеці, зупиняємося і всі виходять покурити. Сокол повертається до мене і запитує: "Я не зрозумів, що це був за матріархат?" Я кажу: "Це була швидка реакція, а не матріархат!" Смішно, але у ті моменти смішно не було зовсім...
Один з перших рейсів евакуації з міста. Перша ліворуч - Діана Макарова, п`ята ліворуч - Наталія Воронкова. Фото з Facebook Наталії Воронкової
"Я РОЗУМІЛА, ЩО У ЦИХ ЛЮДЕЙ НЕМАЄ ШАНСІВ, ЯКЩО МИ ЇХ НЕ ВИВЕЗЕМО"
Д.М.: ...Мало хто з людей знає, що у цій війні був не один зелений коридор. Їх було два, і другий зелений коридор вдався.
Н.В...Було 31 січня. До цього часу ми постійно вивозили людей - спочатку своїми якимись бусами, а потім - жовтими "Богданами" "Київпастрансу". І 31 січня я, надивившись на все це, написала пост вночі. Там я висловила, мабуть, все, що я бачила у Дебальцевому. Я написала про бомбосховища із клітушками 2 на 2 метри, у яких ховаються цілі родини. Про дітей, які гралися у підвалах. Про бабусь, які лежали просто на підлозі. Про стареньку, яка спала у коробці від холодильника і, коли я виходила з бомбосховища, зловила мене за руку: "Дитинко, привези мені щось від серця, бо у мене ноги не ходять"... Я розуміла, що у цих людей немає шансів, якщо ми їх не вивеземо. І я написала звернення до міжнародних організацій про те, що ми просимо дати зелений коридор для того, щоб вивезти мирних мешканців. Більше нічого. Тільки це... Юра Бутусов, якому я кинула цей пост, тоді мені допоміг - відкоригував верхню частину посту, тобто звернення. Все інше не правив - сказав залишати так, як є.
Вранці ми прокинулися і поїхали далі працювати, як завжди - адже ніхто не очікував на негайну відповідь. І саме тоді, 1 лютого, нас вперше прицільно обстріляли.
Для швидкого пересування ми з Ендрю їздили на БМВ 3. Спочатку треба було приїхати, оббігти усі точки, зібрати людей - і лише потім приїжджав жовтий автобус, адже він дуже помітний і довго стояти не міг. Потрібно було, щоб люди вже зібралися до часу його прибуття.. Ми тоді приїхали до школи на Східному. Завантажили автобус, який вже поїхав. Тоді під`їхав наш мікроавтобус, за кермом якого був Дід Мороз. І тут добігають ще люди - зокрема дівчинка років 7 та хлопчик поменше. Починаються прильоти поруч. Ендрю кричить: "У сховище!" Я хапаю дівчинку на руки, ми несемося до школи і перечікуємо обстріл. Дівчинка плаче і повторює: "А якщо по нас влучать? Якщо влучать?" Я відповідаю їй: "Не переживай, ми фартові, все буде добре". Я обіцяю це дитині... Потім ми вантажимо дітей у автобус, знову застрибуємо у наше БМВ та мчимося на точку, де було центральне бомбосховище у адміністративній будівлі залізничного вокзалу. Адже у нас недозаповнений автобус.
Ми приїжджаємо туди. Паркується автобус, паркуємося ми, виходжу я, Ендрю і два наших водії. І тут позаду - перший приліт. 30 секунд, не більше. Чітко - тільки-но ми вийшли, нас обстріляли. У мене страшенно печуть руки, вони червоні, я дивлюся на руки - і не розумію, чому немає крові. Піднімаю голову - і одразу бачу, що один з водіїв поранений у ногу, він тримається за неї (насправді, поранені були обидва, але цього я на той момент не знала). У мене контузія, і я перекрикуючи себе починаю кричати: "У сховище! Бігом!" Ми всі несемося туди, люди вибігають з автобуса, і також несуться в укриття. Я ще кричу "Ендрю, забери Діану!" - бо вона залишилася у машині, і я не знала, поранено її чи ні.
Ми залітаємо всередину, і тут я розумію, що серед нас немає тих дітей - 7-річної дівчинки і молодшого хлопчика. У мене починається істерика: "Де діти?!" Уперше в житті в мене тоді трусилися руки. Ходуном просто ходили. Я була у лижній куртці, завжди нарозхрист. Я рвусь назад, хтось хапає мене за куртку - "Туди не можна!". Летить скло, усе сиплеться, повний Армагеддон... Я вириваюся, куртка залишається у руках чоловіка. Я долітаю до вхідних дверей, але туди якраз влітає наш Дід Мороз. Одну дитину від тримає за шкірку, а другу - під пахвою. Типу - "на!" Я хапаю цих дітей, запихаю їх у бомбосховище... Виявляється, що у момент обстрілу Дід Мороз кинув дітей на підлогу в автобусі і ліг, накривши їх собою. Автобус уламками посікло, але всі залишилися цілі.
Бомбосховище вже було переповнене. Люди вже залишалися на першому поверсі, і я ще розставляла бабусь там - біля дверей не стійте, біля вікна не стійте... Потім ми з Ендрю просто сповзли по стіні, і у нас почався істеричний сміх:
-Ну що, з`їздили?
-З`Їздили так з`їздили!
Коли ми вже приїхали у Бахмут - двох поранених водіїв прооперували...
Дебальцеве, лютий 2015. Фото з Facebook Наталії Воронкової
Д.М.: Один з наших екіпажів з "Київпастрансу", той, у якому був водій на прізвище Магдебург, завжди і всюди відставав від нашої колони. За це ми його прозвали Гюльчатай. Де Гюльчатай? Знову не туди заїхав! Уся колона їде - а їх знову немає... Або кого колесо спустило? У Магдебурга!
Але коли 1 лютого нас обстріляли саме цей Магдебург був абсолютно спокійний, спокійно витягував свого легко пораненого товариша, спокійно тягнув його. І тільки коли ми усі вже добігли до укриття і коли я вже перев`язала пораненого у ногу водія, Магдебург підійшов до мене і попросив: "Можете подивитися? У мене там осколок стирчить". Стирчав той осколок у дуже небезпечному місці, у стегні. І тільки потім він вже ліг та лежав, доки ми поранених не забрали...
Н.В.: Також тоді було поранено 13-річну дівчинку, її ми потім відвезли до дитячої лікарні у Харків - у Артемівську її побоялися оперувати.
А один з автобусів у нас перетворився на кабріолет... Тим не менш, у той самий день вечір нам довелося евакуювати дитячий інтернат з містечка Часів Яр у Святогірськ - бо була загроза наступу, і діти на нас вже чекали. Дякуємо поліції, що тоді нам дали супровід.
2 лютого ми тими ж автобусами - адже розтрощена БМВ назавжди залишилася у Дебальцевому - повернулися у Київ. А близько 5-6 вечора у мене вже задзвонив телефон:
-Добрий день, це ОБСЄ Донецьк! Ми готові дати вам зелений коридор.
Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ
https://censor.net.ua/ua/resonance/3174040/my_pidnimayemo_ochi_na_rosiyiskogo_generala_i_pry_vsih_zapytuyemo_yiogo_vy_j_poyidete_z_namy_ne_zalyshyte
"Ми піднімаємо очі на російського генерала і при всіх запитуємо його: "Ви ж поїдете з нами? Не залишите дівчат?" - евакуація мирних жителів з Дебальцевого. Частина 1
Волонтери Діана Макарова та Наталія Воронкова розповіли Цензор.НЕТ про п’ятирічну Олю, яка мріяла мати чарівну паличку, про жінок, що залишалися у пеклі, тому що не могли покинути своїх корів, про бабусю, яка спала у коробці від холодильника, про розмову з губернатором Донеччини, водіїв автобусів "Київпастрансу", які добровільно поїхали вивозити людей з-під обстрілів, триденні перемовини у СЦКК щодо зеленого коридору для евакуації цивільних та про російського генерала Вязнікова.
"СИДЯТЬ ДЯДЬКИ, П`ЮТЬ ПИВО І ДИВЛЯТЬСЯ ТО НА РОЖЕВОГО ПОНІ, ТО НА ОЛЕЧКУ"
Діана Макарова: З Наталією Воронковою ми знали одна одну ще до війни по роботі з пораненими майданівцями. А з Ендрю (Андрієм Галущенком, українським військовим, волонтером, пізніше - керівником зведеної групи з протидії контрабанді, вбитим невідомими на Луганщині 2 вересня 2015 року, - ред.) я познайомилася, коли він формував розвідгрупу у батальйоні ім. Кульчицького. Туди входили найкращі бійці - і ми вирішили, що наш фонд буде їм допомагати. Купили їм тепловізор, машину...
Наталія Воронкова: Я з Ендрю познайомилася ще у часи Майдану на зборах сотників в Українському домі, однак близько ми почали спілкуватися вже під час війни. Під час підготовки до першої моєї поїздки на фронт Діана його запросила як фахівця, і ми почали співпрацювати.
Андрій Галущенко, Ендрю
Д.М.:Першою нашою серйозною роботою разом був 32 блокпост - ми здіймали хвилю в інтернеті, посилали туди нашого перевізника коли скрізь вже все було заміновано, коли представники МО безсоромно брехали і звітували Президенту, що хлопці в оточенні забезпечені їжею та водою...
Н.В.: А вони у цей час воду кришечками ділили.
Д.М.: Зрештою, ми поїхали на сусідній 31 блокпост. Ми були там, коли хлопцям з 32 дали можливість вивезти останки побратимів, яких вони ж самі і викопували - голодні, зневоднені, роздягнені, бо їхній одяг згорів... Треба було бачити як, вирвавшись ненадовго, вони пили воду, як чорними пальцями ламали хліб... Вони могли відійти - але відмовилися робити це без наказу. Ми сказали їм, що будемо на їхньому боці у будь-якому випадку, яке рішення вони не прийняли б... Хлопці повернулися на 32 блокпост. А потім, вже вночі, подзвонили і сказали, що виходять. Яке це було щастя!
Незабаром Ендрю зі своєю групою перейшли з батальйону ім. Кульчицького до батальйону "Золоті ворота", разом з яким і вийшли на фронт. Сталося це з різних причин, зокрема тому, що у "Золотих воротах" була можливість тренуватися - і Ендрю зміг дати своїм хлопцям такі знання і вміння, які далеко не всі добровольці на той час мали можливість отримати. Він вишукував учителів, вишукував найкращих інструкторів, і ми бачили, як його група росте... Але 9 січня 2015 року бійці батальйону ім. Кульчицького потрапили у засідку в районі Станиці Луганської. Наплювавши на накази, наплювавши на все, група Ендрю, яка була на той час у Щасті, мчала їм на підмогу. На допомогу їм поспішали, насправді, усі, хто поруч стояв! Але Ендрю - так випадково збіглося - якраз був у Станиці. І він просто увірвався в той бій, він бився пліч-о-пліч зі своїми побратимами-"кульчиками". У тому бою загинули двоє. Але інших хлопців з оточення вдалося витягнути. І, пам`ятаю, коли ми приїхали - у Ендрю очі горіли. Це для нього було таке щастя: "Я був у бою, я був зі своїми..." Мабуть, саме тоді і було прийнято рішення всією групою повертатися назад до батальйону ім. Кульчицького.
Взимку 2014-2015 ми з Наталею почали їздити на фронт разом, вибудовуючи спільні маршрути, тому що формувати колони з допомогою з машин нашого фонду та її волонтерської сотні було і легше, і краще, і швидше.
Діана Макарова, фото з Facebook
Під час цих поїздок не оминали ми і Водяне, що біля Донецького аеропорту. У селищі тоді залишалося до двох сотень людей, у тому числі і близько 20 дітей. Однією з них була дівчинка років п`яти...
Н.В.: Дівчинка з величезними блакитними очима. Оля. 28 грудня 2014 року я розмовляла з нею у напівтемному підвалі їхнього будинку. Я запитую дитину: "Олечко, а чого тобі хочеться на Новий рік?" А вона відповідає мені: "Чарівну паличку". Вона махнула б нею, пояснювала Оля - і тоді би більше б не стріляли. Запрацював би телевізор, і Оля змогла б подивитися мультики.
Наталія Воронкова, фото з Facebook
Наприкінці грудня ми говорили з мамою Олі, попереджали її: "Чому ви не їдете? Подивіться на Піски!" Але жінка відповідала, що коли буде таке, як у Пісках - тоді вони і поїдуть. Це була класика жанру...
Аж раптом, 19 або 20 січня, у останні дні оборони ДАП, у мене задзвонив телефон. На тому кінці ридала жінка: "Заберіть нас! По нас криють! Будь ласка, заберіть..." Зв`язок переривався. Дзвонила Олина мама.
Д.М.: Ми, звичайно, зрозуміли, що маємо їхати. Ендрю, підрозділ якого у той день якраз переходив назад у батальйон Кульчицького, також прийняв рішення їхати з нами, бо не хотів відпускати нас самих у таку дупу.
Він стрибнув у машину і помчав до нас - і, зрештою, це вартувало йому військової служби. Бо на службу він вже більше фактично не повертався. Його група почала працювати сама. Це, звісно, вже були дорослі хлопчики... Але я іноді замислююсь про інше - що б сталося, якби тоді Ендрю з нами не поїхав? Можливо, все не скінчилося би так? Але потім я розумію, що це ж війна... Як ми можемо знати, що б відбулося...
Н.В.: День нас у Водяне не пропускали. Потім ми пробилися, але дорогою туди злетіли у кювет. Нас витягували. Військові кричали нам, що їхати не можна, що там стріляють. Ми психували з Макаровою: "З вами або без вас, але ми поїдемо"...
Зрештою, ми заїхали на вулицю Ювілейну. Сіміки (Цивільно-військове співробітництво ЗСУ, - Ред.) стали по периметру, а Ендрю і дядя Серьожа почали діставати з буса їжу - молоко, крупи і так далі. Поруч стояли дві тітки, які просто заклякли. "Це все нам?" - здивувалися вони. Так! "А від кого?!" Ну, від українців... Вся Україна для вас збирала, що встигли - те і привезли...
Д.М.: Наташа більше контактувала з родиною Олі, але так вийшло, що я першою забігла до їхнього будинку. Оля побачила знайоме обличчя, згадала, що ось вони - ті тьоті, які раніше приїжджали, ті тьоті, які нас відвезуть. Адже нас чекали вже... І Оля, яку якраз одягали, застрибнула на мене та обійняла мене і руками, і ногами. Її віддирали від мене. Я її, зрештою, так босу і несла до машини...
Оля. Фото з Facebook Наталії Воронкової
Н.В. Потім ми з Макаровою почали бігати по інших будинках і шукати там дітей, шукати людей. Почали мовляти їх - адже проблемою було просто вмовити місцевих виїхати.
Був обстріл, і вже крили сусідні вулиці.
Мені дуже запам`яталася жінка на ім`я Надя. У неї текли сльози, її трусило. Я її питаю: "Надю, чому ти не їдеш? Надю, ти розумієш, що ти загинеш?!" А вона відповідає: "Я не можу поїхати". У її сараї стирчить нерозірваний "Град". Я кажу: "Надю, ти розумієш, що ніхто його витягувати сюди не приїде?!" А вона все повторює: "Не можу, не можу..." У неї істерика. Я її трушу, щоб привести до тями. А вона пояснює: "У мене корова отелилася..."
Я розвертаюся до Борі, сіміка: "Борю! Йди сюди! Розстріляй нахєр цю корову!"
Надя падає на коліна, обіймає мене за ноги: "Ні!.."
Д.М.: Я роблю страшні очі Воронковій - міська дитина, що з неї візьмеш... Я-то дитина сільська. І я кажу Наді: "Ні-ні-ні! Ніхто корів стріляти не буде, боронь Боже!"
... Адже корова - це мать. Я свою корову за безцінок продала, аби лише не на м`ясо. Вона мені потім снилася декілька років, і вона говорила голосом моєї покійної мами...
Жінок з коровами та свинями у Водяному було дві. Вони не захотіли залишати тварин, не захотіли евакуюватися з нами через те, що у них була худоба. Вони були проукраїнські, були у розстрільних списках і не розуміли, чиїм завтра буде Водяне... Але вони вирішили залишатися - тому що у них корови.
Н.В.: Забігаючи наперед, я скажу, що наступного дня нам подзвонила ця Надя. І каже: "Ми можемо виїжджати! Ми знайшли фермера, віддали йому своїх корів. І за те, що він узяв наших корів, ми йому віддали ще й свиню". Це у моїй голові досі не вклалося. І тим не менш - вони виїхали.
Д.М. Коли ми вивезли перших людей з Водяного - тоді їх було 8 - ми зупинилися поблизу кафе "Папуга", що біля автовокзалу у Покровську. Оля та її мама, як і інші мешканці села, тоді не те щоб вмирали з голоду... Вони жили на своїй консервації та на тому, чим допомагали їм військові. Але через нерви майже не їли, та й приготувати вдома нічого не могли, тому що не було електроенергії. І поки Воронкова вирішувала, де їм жити далі, куди ми прилаштуємо групу вивезених людей, я бігом почала замовляти їм борщі і все таке інше. У тому кафе був телевізор.
Н.В. Ми посадили людей за крайній кутовий стіл, довгий такий. І люди сидять, їдять. А за сусіднім столиком у тій привокзальній пивній сидять дорослі дядьки, п`ють пиво і дивляться по телевізору футбол.
Д.М.: ...Я пам`ятаю мрію Олі, пам`ятаю, що вона вже пів року не дивилася мультики. І я підходжу до барної стійки, і запитую там - дівчата, а можна нам переключити на мультики? Дівчата відповідають - йдіть, домовляйтеся з мужиками. І не просто з мужиками - адже там сидів і власник кафе.
Я підходжу до тих чоловіків і кажу: "Хлопці, у нас дівчинка пів року не бачила телевізор. Вона мріяла подивитися мультики. Можна?" Мужики на нас дивляться, і я бачу по їхніх обличчях, що вони чудово розуміють звідки ми виїхали. Вони мовчки починають клацати, і знаходять мультик.
Н.В.: Це мультик про рожевого поні. Сидять дядьки, п`ють пиво, і дивляться то на рожевого поні, то на Олечку. То на поні, то на Олечку...
Д.М. А Оля дві години, не відриваючись, дивиться мультики. Їй лише ложку до рота підносять.
І я тоді сказала - ви знаєте, вона ж цього ніколи не забуде. Її витягнули з пекла, і ось здійснилася її мрія. Минуть роки, вона стане дорослою, і все одно цього ніколи не забуде, нехай навіть цей день залишиться якимсь туманним спогадом. І заради цього варто жити і варто працювати.
... Оля з мамою зараз живуть у Слов`янську. Вона золоте дитя. Вчиться в українській школі.
"ЧОМУ ВОЛОНТЕРИ ЛІЗУТЬ НЕ У СВОЮ СПРАВУ?"
Д.М. Після Водяного ми зрозуміли, що людей-то комусь потрібно вивозити... Тим більше, що якраз рвонуло Дебальцеве. Ми вирішили їхати до Кіхтенка, який на той момент був губернатором Донецької області - щоб вимагати автобуси, щоб вимагати приймати десь у області евакуйованих людей...
Н.В. До Кіхтенка ми з Ендрю та Макаровою приперлися у день, коли обстріляли Маріуполь, тобто 24 січня 2015 року. Ми розповіли йому, що ми робимо. Він нібито і готовий був піти нам назустріч і подякував нам за те, чим ми займаємося... Але сказав, що усі сили зараз кинуті на Маріуполь.
Потім до нього прийшли два еменесники - Сергій Бочковський, якого пізніше заарештували на засіданні Кабміну, та нинішній очільник МНС Микола Чечоткін. На початку розмови із ними я ще поводилася як білявка. Підходила до сіх: "Ой, запишіть свій телефончик мені". А вони ж бачать - якісь баришні сидять у Кіхтенка, значить, правильні. І записують усі свої телефони - ось чому у мене досі є телефон Чечоткіна.
Д.М. Сутністю тієї розмови було те, що ми намагалися змусити працювати державні структури, намагалися змусити працювати ОДА. Кіхтенко був такий - все і нашим, і вашим. А інші присутні були проти наших пропозицій. Вони казали - як туди їхати під обстрілами?! Як туди відправляти людей?
Закінчилося це тим, що Воронкова просто послала всіх і пішла.
Н.В.: Бо ми вже збиралися виходити, аж раптом цей головний генерал чує фразу про те, що "волонтери вивозять..." І зненацька вибухає: "Я взагалі не розумію, чому волонтери лізуть не у свою справу?!" І тут у мене падає планка. Я кажу: "Бл#дь, реально, розкажіть мені, чому я - мати двох дітей, чому ось ця бабуся трьох онуків, якого хєра саме ми свої дупи несемо під обстріл і вивозимо людей?" "Ви цим не маєте займатися", "Слухайте, та пішли ви нах#й. Ми поїхали у Дебальцеве".
Д.М. А я сказала їм, що вони труси.
Все це не завадило місцевій адміністрації згодом - коли ми вже зробили безкінечну кількість рейсів у Дебальцеве, Світлодарськ, Водяне, Червоний Пахар і так далі своїм транспортом, коли ми вже організували рейси великих автобусів, і коли домоглися зеленого коридору, відрапортувати, що це їхня заслуга.
Н.В.: Знаєш, хто зрештою допоміг із транспортом? Ігор Володимирович Ніконов, будівельний олігарх, на той момент він був заступником Кличка. До Кличка я потрапити не змогла, і пішла до Ніконова - мені сказали, що він вирішує. Розмова між нами була дуже дивною. Бо я напросилася до нього, зайшла, і кажу: "Я Воронкова, ми з Макаровою займаємося вивезенням..." А він мене перебиває: "Ти що думаєш, я не знаю, що ви робите?" Я здивувалася, але добре. Потрібні, кажу, автобуси для вивезення людей. Він запитує: "А заправка?". Вирішимо, відповідаю, через МО - це було порушенням, по суті, але Мехед Петро Миколайович нам тоді тихо допомагав. І "Київпастранс" дав нам жовті "Богдани". Ми їхали на їхньому паливі до Краматорська, у Краматорську заливались по повній у місцевому аеропорту, де тоді був штаб, і вирушали далі.
... Від Кіхтенка ми також вимагали, щоб вони розконсервували пансіонати - і, зрештою, це зробити вдалося, пансіонати у Святогірську відкрилися, і люди змогли там жити.
"Діти підземелля. Є і немовлята". Фото з Facebook Наталії Воронкової. Дебальцеве, 1 лютого 2015
Д.М. Це були шалені дні. У мене запитують - скільки у вас тоді було рейсів? Щоб ми пам`ятали! Ми інколи приїжджали, видихали. Я влізала у ванну, а сидячи у ній та засинаючи, чула дзвінок. Це була Воронкова: "Так, за дві години ми виїжджаємо". І я, як зомбі, знову їхала.
Н.В. У нас був жарт, як у "Бароні Мюнхгаузені": "16:00 - подвиг".
Д.М. Але Ендрю бісився страшенно. Він терпіти не міг, коли ми говорили про "подвиги". Подвиги, казав він, здійснюють лише ідіоти. Як він пояснював свою теорію? Що таке подвиг - це непродуманість дій, недотримання плану або ж ситуація, коли все вже вичерпано, і ти маєш кинутися на людину та накрити її собою. От, власне, і всі причини для подвигу. Ендрю казав: "Бережи вас Боже від третьої причини, а від перших двох можна підстрахуватися".
Н.В. Один з перших виводів з Дебальцевого був ще коли ми приїхали на своєму маленькому вантажному мікроавтобусі. Супроводжували нас сіміки. Макарова тоді вмовила поїхати з міста одну родину, яка їхати не хотіла. "Ну кому ми там потрібні?" - запитували люди. Тоді Макарова просто дістає з кишені гроші, і протягує їм: "Ось, я, чужа жінка, вам даю гроші. Ми вас не покинемо". І вони у це повірили...
Мікроавтобус виїхав з Дебальцевого повний людей, дітей, котів... Сіміки задля безпеки сказали, щоб я пересіла до них, а одного зі своїх озброєних хлопців пересадили у наш мікроавтобус. Ендрю був за кермом, Макарова була там, Мажор - а я з іншими у бусі. У Луганському є підйом поміж двох озер, який прострілювався. Наша машина йшла першою, вона почала там кашляти, ламатися... Військові починають кричати на водія. А я розумію - як у сповільненому кіно - що на нас просто намальована мішень. І що ми тримаємо за собою мікроавтобус з людьми. І посеред цього підйома починаю кричати на Сокола, командира сіміків: "Командуй обгін! Командуй обгін, я сказала!" Він віддає цю команду у рацію, нас швидко обганяють, і я бачу божевільні очі Ендрю - бо він розуміє, що буде з людьми, якщо нас зараз почнуть обстрілювати, розумію, що від страху їм не буде куди подітися у цьому закритому бусі, і що Ендрю не врятує їх, як би він не хотів... Але Ендрю обганяє нас і вже ховається за лісопосадкою. Наш бус "викашлює", ми вже у безпеці, зупиняємося і всі виходять покурити. Сокол повертається до мене і запитує: "Я не зрозумів, що це був за матріархат?" Я кажу: "Це була швидка реакція, а не матріархат!" Смішно, але у ті моменти смішно не було зовсім...
Один з перших рейсів евакуації з міста. Перша ліворуч - Діана Макарова, п`ята ліворуч - Наталія Воронкова. Фото з Facebook Наталії Воронкової
"Я РОЗУМІЛА, ЩО У ЦИХ ЛЮДЕЙ НЕМАЄ ШАНСІВ, ЯКЩО МИ ЇХ НЕ ВИВЕЗЕМО"
Д.М.: ...Мало хто з людей знає, що у цій війні був не один зелений коридор. Їх було два, і другий зелений коридор вдався.
Н.В...Було 31 січня. До цього часу ми постійно вивозили людей - спочатку своїми якимись бусами, а потім - жовтими "Богданами" "Київпастрансу". І 31 січня я, надивившись на все це, написала пост вночі. Там я висловила, мабуть, все, що я бачила у Дебальцевому. Я написала про бомбосховища із клітушками 2 на 2 метри, у яких ховаються цілі родини. Про дітей, які гралися у підвалах. Про бабусь, які лежали просто на підлозі. Про стареньку, яка спала у коробці від холодильника і, коли я виходила з бомбосховища, зловила мене за руку: "Дитинко, привези мені щось від серця, бо у мене ноги не ходять"... Я розуміла, що у цих людей немає шансів, якщо ми їх не вивеземо. І я написала звернення до міжнародних організацій про те, що ми просимо дати зелений коридор для того, щоб вивезти мирних мешканців. Більше нічого. Тільки це... Юра Бутусов, якому я кинула цей пост, тоді мені допоміг - відкоригував верхню частину посту, тобто звернення. Все інше не правив - сказав залишати так, як є.
Вранці ми прокинулися і поїхали далі працювати, як завжди - адже ніхто не очікував на негайну відповідь. І саме тоді, 1 лютого, нас вперше прицільно обстріляли.
Для швидкого пересування ми з Ендрю їздили на БМВ 3. Спочатку треба було приїхати, оббігти усі точки, зібрати людей - і лише потім приїжджав жовтий автобус, адже він дуже помітний і довго стояти не міг. Потрібно було, щоб люди вже зібралися до часу його прибуття.. Ми тоді приїхали до школи на Східному. Завантажили автобус, який вже поїхав. Тоді під`їхав наш мікроавтобус, за кермом якого був Дід Мороз. І тут добігають ще люди - зокрема дівчинка років 7 та хлопчик поменше. Починаються прильоти поруч. Ендрю кричить: "У сховище!" Я хапаю дівчинку на руки, ми несемося до школи і перечікуємо обстріл. Дівчинка плаче і повторює: "А якщо по нас влучать? Якщо влучать?" Я відповідаю їй: "Не переживай, ми фартові, все буде добре". Я обіцяю це дитині... Потім ми вантажимо дітей у автобус, знову застрибуємо у наше БМВ та мчимося на точку, де було центральне бомбосховище у адміністративній будівлі залізничного вокзалу. Адже у нас недозаповнений автобус.
Ми приїжджаємо туди. Паркується автобус, паркуємося ми, виходжу я, Ендрю і два наших водії. І тут позаду - перший приліт. 30 секунд, не більше. Чітко - тільки-но ми вийшли, нас обстріляли. У мене страшенно печуть руки, вони червоні, я дивлюся на руки - і не розумію, чому немає крові. Піднімаю голову - і одразу бачу, що один з водіїв поранений у ногу, він тримається за неї (насправді, поранені були обидва, але цього я на той момент не знала). У мене контузія, і я перекрикуючи себе починаю кричати: "У сховище! Бігом!" Ми всі несемося туди, люди вибігають з автобуса, і також несуться в укриття. Я ще кричу "Ендрю, забери Діану!" - бо вона залишилася у машині, і я не знала, поранено її чи ні.
Ми залітаємо всередину, і тут я розумію, що серед нас немає тих дітей - 7-річної дівчинки і молодшого хлопчика. У мене починається істерика: "Де діти?!" Уперше в житті в мене тоді трусилися руки. Ходуном просто ходили. Я була у лижній куртці, завжди нарозхрист. Я рвусь назад, хтось хапає мене за куртку - "Туди не можна!". Летить скло, усе сиплеться, повний Армагеддон... Я вириваюся, куртка залишається у руках чоловіка. Я долітаю до вхідних дверей, але туди якраз влітає наш Дід Мороз. Одну дитину від тримає за шкірку, а другу - під пахвою. Типу - "на!" Я хапаю цих дітей, запихаю їх у бомбосховище... Виявляється, що у момент обстрілу Дід Мороз кинув дітей на підлогу в автобусі і ліг, накривши їх собою. Автобус уламками посікло, але всі залишилися цілі.
Бомбосховище вже було переповнене. Люди вже залишалися на першому поверсі, і я ще розставляла бабусь там - біля дверей не стійте, біля вікна не стійте... Потім ми з Ендрю просто сповзли по стіні, і у нас почався істеричний сміх:
-Ну що, з`їздили?
-З`Їздили так з`їздили!
Коли ми вже приїхали у Бахмут - двох поранених водіїв прооперували...
Дебальцеве, лютий 2015. Фото з Facebook Наталії Воронкової
Д.М.: Один з наших екіпажів з "Київпастрансу", той, у якому був водій на прізвище Магдебург, завжди і всюди відставав від нашої колони. За це ми його прозвали Гюльчатай. Де Гюльчатай? Знову не туди заїхав! Уся колона їде - а їх знову немає... Або кого колесо спустило? У Магдебурга!
Але коли 1 лютого нас обстріляли саме цей Магдебург був абсолютно спокійний, спокійно витягував свого легко пораненого товариша, спокійно тягнув його. І тільки коли ми усі вже добігли до укриття і коли я вже перев`язала пораненого у ногу водія, Магдебург підійшов до мене і попросив: "Можете подивитися? У мене там осколок стирчить". Стирчав той осколок у дуже небезпечному місці, у стегні. І тільки потім він вже ліг та лежав, доки ми поранених не забрали...
Н.В.: Також тоді було поранено 13-річну дівчинку, її ми потім відвезли до дитячої лікарні у Харків - у Артемівську її побоялися оперувати.
А один з автобусів у нас перетворився на кабріолет... Тим не менш, у той самий день вечір нам довелося евакуювати дитячий інтернат з містечка Часів Яр у Святогірськ - бо була загроза наступу, і діти на нас вже чекали. Дякуємо поліції, що тоді нам дали супровід.
2 лютого ми тими ж автобусами - адже розтрощена БМВ назавжди залишилася у Дебальцевому - повернулися у Київ. А близько 5-6 вечора у мене вже задзвонив телефон:
-Добрий день, це ОБСЄ Донецьк! Ми готові дати вам зелений коридор.
Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ
https://censor.net.ua/ua/resonance/3174040/my_pidnimayemo_ochi_na_rosiyiskogo_generala_i_pry_vsih_zapytuyemo_yiogo_vy_j_poyidete_z_namy_ne_zalyshyte