don_katalan (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
don_katalan) wrote2019-12-03 09:27 am
don_katalan) wrote2019-12-03 09:27 am
Вбивство в тилу – це програш усієї нашої війни
Igor Lutsenko
Скоюючи такі жахливі злочини, як убивство Гандзюк чи цієї дитини, злочинці не просто знеславлюють себе – вони наносять поразку нації. Бо добровольці – це останнє, на чому тримається Україна.
Боротьба на Сході – це перш за все боротьба нації за віру в себе, в свою силу і спромогу. Спочатку ми ганебно втратили Крим, потім у нас без бою забирали Слов’янськ та інші міста – і тільки великою кров’ю, кров’ю тисяч добровольців, ми зуміли відродити надію на самих себе. При цьому залишаючись з біллю втрат і поразок, з загарбаними, неповернутими землями, і більшістю, котра так нас і не зрозуміла.
Так, ми зробили чимало. Найстрашніше – не-віру в можливість бути гідними – ми нібито подолали. Але все одно навіть того, що було зроблено, нам не вистачає! Нам вистачило, щоб армія прокинулася і пішла воювати разом з нами, добровольцями, але не вистачило, щоб весь народ став до боротьби, і змусив верхівку, політиків, так само боротися.
І тут стаються такі речі. Це – великий крок назад, це майже поразка. Тепер наші вороги відчувають натхнення, своїми тисячами голосів вони зітруть наші подвиги, тисячами потоків брехні затьмарять наші щирі жертви.
***
Що робити з тими, хто прийшов з фронту?
Однією «інтеграцією в мирне життя» не обійтися. Найкраща інтеграція у мирне життя – це коли люди війни будуть служити у війську, а у війську вони будуть служити, коли військо їх потребуватиме. Коли приклади їх звитяги будуть напуттям для інших солдат, їх уміння і навички – затребувані у підрозділах. А це може бути лише тоді, коли ціль армії – ставати сильнішою, а не слугувати піар-відділом влади.
Скоюючи такі жахливі злочини, як убивство Гандзюк чи цієї дитини, злочинці не просто знеславлюють себе – вони наносять поразку нації. Бо добровольці – це останнє, на чому тримається Україна.
Боротьба на Сході – це перш за все боротьба нації за віру в себе, в свою силу і спромогу. Спочатку ми ганебно втратили Крим, потім у нас без бою забирали Слов’янськ та інші міста – і тільки великою кров’ю, кров’ю тисяч добровольців, ми зуміли відродити надію на самих себе. При цьому залишаючись з біллю втрат і поразок, з загарбаними, неповернутими землями, і більшістю, котра так нас і не зрозуміла.
Так, ми зробили чимало. Найстрашніше – не-віру в можливість бути гідними – ми нібито подолали. Але все одно навіть того, що було зроблено, нам не вистачає! Нам вистачило, щоб армія прокинулася і пішла воювати разом з нами, добровольцями, але не вистачило, щоб весь народ став до боротьби, і змусив верхівку, політиків, так само боротися.
І тут стаються такі речі. Це – великий крок назад, це майже поразка. Тепер наші вороги відчувають натхнення, своїми тисячами голосів вони зітруть наші подвиги, тисячами потоків брехні затьмарять наші щирі жертви.
***
Що робити з тими, хто прийшов з фронту?
Однією «інтеграцією в мирне життя» не обійтися. Найкраща інтеграція у мирне життя – це коли люди війни будуть служити у війську, а у війську вони будуть служити, коли військо їх потребуватиме. Коли приклади їх звитяги будуть напуттям для інших солдат, їх уміння і навички – затребувані у підрозділах. А це може бути лише тоді, коли ціль армії – ставати сильнішою, а не слугувати піар-відділом влади.