don_katalan (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
don_katalan) wrote2024-05-15 09:37 am
don_katalan) wrote2024-05-15 09:37 am
Брати Капранови · Тепер про те, як ми палили рукописи,
як довелося всіх надурити, і як нам у цьому допоміг Гоголь.
На початку 2004-го, як ви пам'ятаєте, президентом був Кучма, прем'єром - Янукович, а Азаров працював віце-прем'єром фінансів.
І саме останній вирішив запровадити ПДВ на українські книжки - ні, ну а що, Ахтметову ж не вистачає грошей на повернення ПДВ за експорт, то треба ж із когось їх брати.
Ну а книжка - товар, який ПДВ не витримує, не буду тут занурюватися в економіку видавництва, повірте на слово. Тому з 1 січня 2004-го року в країні зупинилося видання книжок. Зовсім.
Ситуація надзвичайна. Відповідно діяти теж треба надзвичайно. І ми з Дмитром вирішили на знак протесту спалити книжки під Кабміном. Бо простих слів вони не чують.
Але це неможливо зробити удвох - не буде резонансу. Тому перш за все почався пошук союзників. Великі видавці тоді від нас воротили носи, а маленькі були у розпачі і теж розуміли, що треба щось робити.
Однак палити книжки... це якось занадто. Це варварство. Це нацисти палили книжки, а ми ж не нацисти. Ну і так далі. Як вміє українська інтелігенція закаламутити будь-яку справу, ви зараз бачите у Фейсбуку.
Водночас кожен з потенційних союзників висував власні ідеї, які готовий був захищати до останнього. Це теж знайома картина, чи не так?
До речі, Фейсбука тоді ще не було, всі зустрічі відбувалися за кавою. Походивши таким чином по колу і зрозумівши, що з цього дива не буде пива, ми вирішили, що надалі будемо всім союзникам обіцяти те, чого вони хочуть.
Один видавець пропонував замість палити кидати книжки під колеса автомобілів на дорогу - ми йому збрехали, що будемо кидати. Інший заявив, що вогонь хай буде, але символічний - добре, як скажеш, шановний. І так далі.
В результаті нашої брехні та облуди вдалося зібрати сякий-такий пул учасників. Це я вам кажу у порядку самовикриття та самокритики. Звісно, були й щирі союзники, але небагато.
У ті часи, якщо пам'ятаєте, для проведення політичної акції треба було просто занести заявку до Київради. Ну і, звісно, розіслати прес-реліз до телеканалів та ЗМІ. Ми зробили й те, й інше. Акцю вирішили назвати "Рукописи горять" - згадавши Гоголя та його історію про спалений другий том "Мертвих душ", ми вирішили, що палити власний рукопис - право автора, тому жодних моральних претензій до нас бути не може.
Звісно, метри не хотіли палити своїх рукописів, зате знайшлося кілька молодих, гарячих - гріх, але пригадую лише Svitlana Povalyaeva, хто ще був, не ображайтеся, а просто напишіть у коментарях, щоб нагадати.
Однак тоді ми товаришували іще з одним поетом - Дмитро Корчинський. (Коли я пишу "поетом", то не перебільшую, бо його книжка віршів щойно вийшла у нашому видавництві.)
От власне цей поет і повідомив нам сумну новину - з Адміністрації Президента на всі канали прийшов темник із вказівкою ігнорувати нашу акцію. Корчинський знав, що говорив, бо співпрацював тоді з каналами.
Це був вирок. Роби - не роби, ніхто про це не дізнається, адже ігнорування є найсильнішою зброєю в інформаційній боротьбі, особливо коли ти маєш монополію на ринку.
Що робити?
У той сами час нам на телефони почалися дзвінки від керівництва міліції та СБУ із запитаннями: що за акція і що ви збирається палити?
Довелося знову брехати, що акція буде суто символічною, розгорнемо плакати, поговоримо і розійдемося.
Проте насправді це було намарно - адже телевізор все одно не покаже і буде не акція, а пук під водою.
Як з цим боротися?
І тоді ми пішли до Миколи Вересня за порадою - адже він був гуру інформаційного простору і водночас нашим добрим товаришем.
Микола послухав нас і сказав: я маю друга в агенції Ройтерс, зараз поговорю. Набрав телефонний номер і з'ясував, що для Ройтерса спалення книжок - завжди новина номер один і що вони пришлють камеру.
Давши відбій, Микола обернувся до нас: ну ви ж розумієте, що коли приїде Рейтерс, дим має бути до неба?
Ми розуміли. Тому знову пішли за порадою до Корчинського. Справа в тому, що насправді книжки горять дуже погано. Хіба що коли багато дрів, висока температура, та й те поки прогорить - замаєшся. Корчинський теж це знав. Тому сказав: ми намішаємо вам напалму, але з умовою, що "Братство" буде учасником акції.
Ми, звісно, погодилися, бо тоді ще не знали, як робити напалм, це було до революції.
Наступна проблема - звук. На мітингах без нього ніяк. І тут проявив себе справжнім бійцем наш прес-секретар Руслан Солонець. Він пішов до "Батьківщини" і там погодилися дати нам мікроавтобус із матюгальником, але за умови, що на акції виступить Степан Хмара.
Ми погодилися - бо насправді вибору не було.
Той, хто пам'ятає атмосферу початку 2004-го, не дасть збрехати - все було досить суворо. Ми одразу розкинули ситуацію - якщо розведемо багаття на тротуарі, нас посадять за шкоду держмайну, тобто бруківці. Тому вирішили купити мангал - найдешевший, але на коліщатках. А щоб тонку бляху не пропалив напалм, дно засипали деревним вугіллям, щоб воно всмоктувало. Ну а оскільки дим, як ви пам'ятаєте, мав бути до неба, то зверху на вугілля ми поклали порізану болгаркою шину від Таврії.
Заряджений таким чином мангал поставили в багажник машини і залишили у засідці, чудово розуміючи, що тільки-но викотимо його під Кабмін, тут-таки менти все заберуть і залишимомся ми без акції.
Всім учасникам порадили мати при собі паспорти, щоб не затримили для з'ясування особи, а собі в гарячий виклик записали номер кримінального адвоката.
Намалювали плакати "Рукописи уже горять!" і таке інше - що то за мітинг без плакатів!
Словом, у призначений час 4 лютого 2004 року прибуваємо під Кабмін і розумієио, що темники змінилися - оскільки стало відомо, що буде Ройтерс, приїхали всі українські телеканали, газети, радіо, журнали і так далі. Такого ми не бачили ні до ні після - на підлозі лежали фотокори, над ними стояли на низьких штативах телекамери, над ними стояли камери на високих штативах, а над ними, піднявши над собою руки з фотоапаратами, знову були фотографи.
Хто з вас бачив церемонію Оскар - то це жалюгідний закос під ту акцію.
Щоправда з нашого боку на акцію з'явилися не всі - дехто зателефонував, що раптово втратив голос, так буває. Але сяка-така масовість була, на фото це видно.
Міліція намагалася не пропустити автобус "Батьківщини" зі звуком, але ми прорвалися. Ну а коли сцена була готова, із засідки за нашим сигнало вискочила машина, з якої ми швидко викотили заряджений мангал. На очах у такої кількості камер менти не наважилися забирати його.
Напалм нам принесли члени "Братства" під керівництвом ділової такої дівчини. Вона озирнулася навкруги:
- Так, одна оперативна камера, друга, третя... Коротше, хто запалить вогонь, той і сяде.
З цими словами вона передала мені целофановий кульок з бутильком напалму всередині, який я одразу випустив і розбив об асфальт - мабуть, з переляку.
Але це й на краще, не довелося видобувати напалм з бутилька - я просто закинув пакет до мангалу. Дівчина з "Братства" звеліла нам стати колом навкруги, тоді скомандувала:
- Курточки розстібнули!
Всі послухалися і куртками прикрили мангал від оперативних камер. Я взяв запальничку, клацнув - і напал вмить дав стовп вогню, попаливши мені брови та вії, але це вже були дрібниці.
Фотоапарати стрекотали, камери писали, молоді письменники кидали у вогонь свої рукописи, ми кинули туди готову верстку "Приворотного зілля", словом акція завелася.
І тут ми раптом бачимо, що до місця подій під'їздить жовтий автобус, з якого вискакує кілька десятків омонівців у повному спорядженні - тобто кийки, шоломи і все таке. Вони шикуються у лаву і починають організовано, навіть якось святково рухатися до нас. Красиво так, майже вногу.
Побачивши це, усі без виключення камери обертаються у бік омонівців і починають їх знімати. Ми теж дивимося із захватом. Це ж яка картинка очікується - омон б'є письменників! Єдина проблема, що письменники - ми.
Однак увага преси подіяла на нападників краще, ніж черга з кулемета. За командою, яку ми не почули, вони зупинилися, потупцяли на місці, а потім так само красиво, вногу, побігли назад до автобуса, де й заховалися.
На хвилі переможних емоцій всі учасники об'єдналися - навіть ті, що збиралися кидати книжки під колеса, і ті, що наполягали на тому, що палити нічого не треба - жоден потім не висловив до нас претензії у тому, що їх надурили.
Бо переможців не судять.
Учасники наввипередки давали коментарі на камери. Ми смажили на рукописах шашлик, щоб передати Азарову. Словом, акція вийшла настільки вдалою, що навіть авторитетна інтелектуалка, виступивши і надавашись інтерв'ю, врешті сказала нам заморено і поблажливо: "Хороші ви хлопці, тільки месенджу вам бракує".
Після закінчення ми загасили вогонь заздалегіть підготованим вогнегасником і завантажили гриль до машини - технології спрацювали обійшлося без наслідків, державного майна ми не пошкодили.
Щоправда нашого прес-секретаря Руслана Солонця потім таки посадили, він забувся нас попередити, що знаходиться на умовному терміні за розгін якоїсь проросійської тусні, і його змалювали на акції та закрили за порушення умов. Довелося нам його викупати - тоді це коштувало тисячу доларів за рік. Тобто за три роки - три тисячі.
Ну а наступного дня нашому братові Сергію потелефонував друг з Китаю і сказав, що прочитав у тамтешніх новинах про нашу акцію. Ройтерс спрацював.
Звісно, акцію показали й українські телеканали, порівнюючи нас із нацистами, у той час як ми наполягали на асоціаціях з Гоголем. Мене тоді навіть запросили на ток-шоу до Погребінського, де знову говорили про нацистів і Гоголя.
ПДВ після того скасували, видавничий процес відродився.
Так, підманувши всіх і скориставшись зв'язками з екстремістами та політиками, ми досягли неможливого - примусили владу звернути увагу на таку дрібницю, як українська книжка, та наперед застрахували її від намагань ввести ПДВ - згодом була така спроба, але після нашого нагадування про спалення рукописів, влада вирішила не випробувати долю.
Так що вибачаємося перед тими, кого ввели в оману, чиєю довірою зловживали - це було не для особистого, а для суспільного блага. І наслідками скористалися усі видавці - навіть ті, що не були на акції і чхати хотіли на нас та нашу боротьбу.
Ну а після Помаранчевої Революції один з лідерів організації Пора Юсов Андрій зізнався, що саме на прикладі цієї акції Пора вчилася організовувати свої події.
Проте одна досвідчена людина сказала нам: "Знаєте, скільки сьогодні погонів з людей полетіло через вашу акцію? Вони не пробачать".
І вони не пробачили - попереду на нас чекала довга історія з пресингом всіх можливих органів влади, виїмками документів, нальотами, перевірками та таким іншим - і це все відбувалося вже за Ющенка, бо нам мстилися місцеві, ті, що залишилися на місцях навіть після революції.
Однак тоді діючи з абсолютного пасиву, не маючи сил і засобів, ми все-таки змусили ворожу до нас державу піти на поступки. Так що не втрачаймо духу - перемогти може навіть слабший, все залежить від вигадки та організації.
Ну а про те, як ми перемогли наступну владу, так само з меншості, про те, як ми змусили іноземні консульства до людського поводження та дали по руках деяким чиновникам, я згадаю наступного разу, щоб не зловживати вашою увагою.
Шануймося, бо ми того варті!
На початку 2004-го, як ви пам'ятаєте, президентом був Кучма, прем'єром - Янукович, а Азаров працював віце-прем'єром фінансів.
І саме останній вирішив запровадити ПДВ на українські книжки - ні, ну а що, Ахтметову ж не вистачає грошей на повернення ПДВ за експорт, то треба ж із когось їх брати.
Ну а книжка - товар, який ПДВ не витримує, не буду тут занурюватися в економіку видавництва, повірте на слово. Тому з 1 січня 2004-го року в країні зупинилося видання книжок. Зовсім.
Ситуація надзвичайна. Відповідно діяти теж треба надзвичайно. І ми з Дмитром вирішили на знак протесту спалити книжки під Кабміном. Бо простих слів вони не чують.
Але це неможливо зробити удвох - не буде резонансу. Тому перш за все почався пошук союзників. Великі видавці тоді від нас воротили носи, а маленькі були у розпачі і теж розуміли, що треба щось робити.
Однак палити книжки... це якось занадто. Це варварство. Це нацисти палили книжки, а ми ж не нацисти. Ну і так далі. Як вміє українська інтелігенція закаламутити будь-яку справу, ви зараз бачите у Фейсбуку.
Водночас кожен з потенційних союзників висував власні ідеї, які готовий був захищати до останнього. Це теж знайома картина, чи не так?
До речі, Фейсбука тоді ще не було, всі зустрічі відбувалися за кавою. Походивши таким чином по колу і зрозумівши, що з цього дива не буде пива, ми вирішили, що надалі будемо всім союзникам обіцяти те, чого вони хочуть.
Один видавець пропонував замість палити кидати книжки під колеса автомобілів на дорогу - ми йому збрехали, що будемо кидати. Інший заявив, що вогонь хай буде, але символічний - добре, як скажеш, шановний. І так далі.
В результаті нашої брехні та облуди вдалося зібрати сякий-такий пул учасників. Це я вам кажу у порядку самовикриття та самокритики. Звісно, були й щирі союзники, але небагато.
У ті часи, якщо пам'ятаєте, для проведення політичної акції треба було просто занести заявку до Київради. Ну і, звісно, розіслати прес-реліз до телеканалів та ЗМІ. Ми зробили й те, й інше. Акцю вирішили назвати "Рукописи горять" - згадавши Гоголя та його історію про спалений другий том "Мертвих душ", ми вирішили, що палити власний рукопис - право автора, тому жодних моральних претензій до нас бути не може.
Звісно, метри не хотіли палити своїх рукописів, зате знайшлося кілька молодих, гарячих - гріх, але пригадую лише Svitlana Povalyaeva, хто ще був, не ображайтеся, а просто напишіть у коментарях, щоб нагадати.
Однак тоді ми товаришували іще з одним поетом - Дмитро Корчинський. (Коли я пишу "поетом", то не перебільшую, бо його книжка віршів щойно вийшла у нашому видавництві.)
От власне цей поет і повідомив нам сумну новину - з Адміністрації Президента на всі канали прийшов темник із вказівкою ігнорувати нашу акцію. Корчинський знав, що говорив, бо співпрацював тоді з каналами.
Це був вирок. Роби - не роби, ніхто про це не дізнається, адже ігнорування є найсильнішою зброєю в інформаційній боротьбі, особливо коли ти маєш монополію на ринку.
Що робити?
У той сами час нам на телефони почалися дзвінки від керівництва міліції та СБУ із запитаннями: що за акція і що ви збирається палити?
Довелося знову брехати, що акція буде суто символічною, розгорнемо плакати, поговоримо і розійдемося.
Проте насправді це було намарно - адже телевізор все одно не покаже і буде не акція, а пук під водою.
Як з цим боротися?
І тоді ми пішли до Миколи Вересня за порадою - адже він був гуру інформаційного простору і водночас нашим добрим товаришем.
Микола послухав нас і сказав: я маю друга в агенції Ройтерс, зараз поговорю. Набрав телефонний номер і з'ясував, що для Ройтерса спалення книжок - завжди новина номер один і що вони пришлють камеру.
Давши відбій, Микола обернувся до нас: ну ви ж розумієте, що коли приїде Рейтерс, дим має бути до неба?
Ми розуміли. Тому знову пішли за порадою до Корчинського. Справа в тому, що насправді книжки горять дуже погано. Хіба що коли багато дрів, висока температура, та й те поки прогорить - замаєшся. Корчинський теж це знав. Тому сказав: ми намішаємо вам напалму, але з умовою, що "Братство" буде учасником акції.
Ми, звісно, погодилися, бо тоді ще не знали, як робити напалм, це було до революції.
Наступна проблема - звук. На мітингах без нього ніяк. І тут проявив себе справжнім бійцем наш прес-секретар Руслан Солонець. Він пішов до "Батьківщини" і там погодилися дати нам мікроавтобус із матюгальником, але за умови, що на акції виступить Степан Хмара.
Ми погодилися - бо насправді вибору не було.
Той, хто пам'ятає атмосферу початку 2004-го, не дасть збрехати - все було досить суворо. Ми одразу розкинули ситуацію - якщо розведемо багаття на тротуарі, нас посадять за шкоду держмайну, тобто бруківці. Тому вирішили купити мангал - найдешевший, але на коліщатках. А щоб тонку бляху не пропалив напалм, дно засипали деревним вугіллям, щоб воно всмоктувало. Ну а оскільки дим, як ви пам'ятаєте, мав бути до неба, то зверху на вугілля ми поклали порізану болгаркою шину від Таврії.
Заряджений таким чином мангал поставили в багажник машини і залишили у засідці, чудово розуміючи, що тільки-но викотимо його під Кабмін, тут-таки менти все заберуть і залишимомся ми без акції.
Всім учасникам порадили мати при собі паспорти, щоб не затримили для з'ясування особи, а собі в гарячий виклик записали номер кримінального адвоката.
Намалювали плакати "Рукописи уже горять!" і таке інше - що то за мітинг без плакатів!
Словом, у призначений час 4 лютого 2004 року прибуваємо під Кабмін і розумієио, що темники змінилися - оскільки стало відомо, що буде Ройтерс, приїхали всі українські телеканали, газети, радіо, журнали і так далі. Такого ми не бачили ні до ні після - на підлозі лежали фотокори, над ними стояли на низьких штативах телекамери, над ними стояли камери на високих штативах, а над ними, піднявши над собою руки з фотоапаратами, знову були фотографи.
Хто з вас бачив церемонію Оскар - то це жалюгідний закос під ту акцію.
Щоправда з нашого боку на акцію з'явилися не всі - дехто зателефонував, що раптово втратив голос, так буває. Але сяка-така масовість була, на фото це видно.
Міліція намагалася не пропустити автобус "Батьківщини" зі звуком, але ми прорвалися. Ну а коли сцена була готова, із засідки за нашим сигнало вискочила машина, з якої ми швидко викотили заряджений мангал. На очах у такої кількості камер менти не наважилися забирати його.
Напалм нам принесли члени "Братства" під керівництвом ділової такої дівчини. Вона озирнулася навкруги:
- Так, одна оперативна камера, друга, третя... Коротше, хто запалить вогонь, той і сяде.
З цими словами вона передала мені целофановий кульок з бутильком напалму всередині, який я одразу випустив і розбив об асфальт - мабуть, з переляку.
Але це й на краще, не довелося видобувати напалм з бутилька - я просто закинув пакет до мангалу. Дівчина з "Братства" звеліла нам стати колом навкруги, тоді скомандувала:
- Курточки розстібнули!
Всі послухалися і куртками прикрили мангал від оперативних камер. Я взяв запальничку, клацнув - і напал вмить дав стовп вогню, попаливши мені брови та вії, але це вже були дрібниці.
Фотоапарати стрекотали, камери писали, молоді письменники кидали у вогонь свої рукописи, ми кинули туди готову верстку "Приворотного зілля", словом акція завелася.
І тут ми раптом бачимо, що до місця подій під'їздить жовтий автобус, з якого вискакує кілька десятків омонівців у повному спорядженні - тобто кийки, шоломи і все таке. Вони шикуються у лаву і починають організовано, навіть якось святково рухатися до нас. Красиво так, майже вногу.
Побачивши це, усі без виключення камери обертаються у бік омонівців і починають їх знімати. Ми теж дивимося із захватом. Це ж яка картинка очікується - омон б'є письменників! Єдина проблема, що письменники - ми.
Однак увага преси подіяла на нападників краще, ніж черга з кулемета. За командою, яку ми не почули, вони зупинилися, потупцяли на місці, а потім так само красиво, вногу, побігли назад до автобуса, де й заховалися.
На хвилі переможних емоцій всі учасники об'єдналися - навіть ті, що збиралися кидати книжки під колеса, і ті, що наполягали на тому, що палити нічого не треба - жоден потім не висловив до нас претензії у тому, що їх надурили.
Бо переможців не судять.
Учасники наввипередки давали коментарі на камери. Ми смажили на рукописах шашлик, щоб передати Азарову. Словом, акція вийшла настільки вдалою, що навіть авторитетна інтелектуалка, виступивши і надавашись інтерв'ю, врешті сказала нам заморено і поблажливо: "Хороші ви хлопці, тільки месенджу вам бракує".
Після закінчення ми загасили вогонь заздалегіть підготованим вогнегасником і завантажили гриль до машини - технології спрацювали обійшлося без наслідків, державного майна ми не пошкодили.
Щоправда нашого прес-секретаря Руслана Солонця потім таки посадили, він забувся нас попередити, що знаходиться на умовному терміні за розгін якоїсь проросійської тусні, і його змалювали на акції та закрили за порушення умов. Довелося нам його викупати - тоді це коштувало тисячу доларів за рік. Тобто за три роки - три тисячі.
Ну а наступного дня нашому братові Сергію потелефонував друг з Китаю і сказав, що прочитав у тамтешніх новинах про нашу акцію. Ройтерс спрацював.
Звісно, акцію показали й українські телеканали, порівнюючи нас із нацистами, у той час як ми наполягали на асоціаціях з Гоголем. Мене тоді навіть запросили на ток-шоу до Погребінського, де знову говорили про нацистів і Гоголя.
ПДВ після того скасували, видавничий процес відродився.
Так, підманувши всіх і скориставшись зв'язками з екстремістами та політиками, ми досягли неможливого - примусили владу звернути увагу на таку дрібницю, як українська книжка, та наперед застрахували її від намагань ввести ПДВ - згодом була така спроба, але після нашого нагадування про спалення рукописів, влада вирішила не випробувати долю.
Так що вибачаємося перед тими, кого ввели в оману, чиєю довірою зловживали - це було не для особистого, а для суспільного блага. І наслідками скористалися усі видавці - навіть ті, що не були на акції і чхати хотіли на нас та нашу боротьбу.
Ну а після Помаранчевої Революції один з лідерів організації Пора Юсов Андрій зізнався, що саме на прикладі цієї акції Пора вчилася організовувати свої події.
Проте одна досвідчена людина сказала нам: "Знаєте, скільки сьогодні погонів з людей полетіло через вашу акцію? Вони не пробачать".
І вони не пробачили - попереду на нас чекала довга історія з пресингом всіх можливих органів влади, виїмками документів, нальотами, перевірками та таким іншим - і це все відбувалося вже за Ющенка, бо нам мстилися місцеві, ті, що залишилися на місцях навіть після революції.
Однак тоді діючи з абсолютного пасиву, не маючи сил і засобів, ми все-таки змусили ворожу до нас державу піти на поступки. Так що не втрачаймо духу - перемогти може навіть слабший, все залежить від вигадки та організації.
Ну а про те, як ми перемогли наступну владу, так само з меншості, про те, як ми змусили іноземні консульства до людського поводження та дали по руках деяким чиновникам, я згадаю наступного разу, щоб не зловживати вашою увагою.
Шануймося, бо ми того варті!