don_katalan: (Default)
don_katalan ([personal profile] don_katalan) wrote2015-09-25 08:58 am

Штопор

Вчора я ішов по Слов'янську і раптом бачу - знайомий взуттєвий магазин. Саме його пограбувало "мірноє насєлєніє города", коли гіркінці пішли, а українці ще не прийшли. Ні від кого не ховаючись, тупо зібрався натовп, виламав двері магазину і забрав все, що хотів. Я тоді в порожньом залі застав власницю магазину. Вона ледь не плакала. Казала, що взяли з чоловіком сином кредит під цей бізнес, здається, сто тисяч. Сварилася на всю котушку. Тепер вирішив поцікавитися як вона. Господиня виявилася на місці. Питаю: "Ви мене пам'ятаєте?". Вона: "Репортер?". Я: "Точно". Вона розказала, що з проблемами розгреблася, непогано почувається. Запитав, чи зверталася вона до міліції. Вона сказала, що так. Менти знайшли якигось бомжа з двома парами взуття. Інших - не шукали. Але все одно я порадів, що в неї все гаразд. Вона була настільки колоритною, що стала прообразом однієї з героїнь мого оповідання про війну. Ясна річ, що в оповіданні описана не суто вона. Але образ зберігся.
Перехожі на вулиці розказали йому, що за рогом пограбували магазин і він відправився туди. Там побачив жінку, яка стояла посеред торгового залу з майже порожніми полицями. Деінде на полицях виднілося взуття. Але то була або одна туфля з поламаним високим підбором. Або пара босоніжок, однак чомусь різного кольору. Та переважно на полицях стояли цінники. Просто цінники і ніякого товару.

Жінка плакала. Вона б нагадувала зламану розпачем людину, якби не її лайка. Вона так енергійно сварилася, що видно було: вона аж ніяк не зламана цією ситуацією. Відчувалося: сльози висохнуть і вона долатиме свої неприємності з подвійною енергією.
- Шоб вам, суки, ноги в моей обуви поотсыхали! – кричала жінка неголосно, але виразно, – Шоб вы, падлы, падали на каждом шаге и разбивали себе ваши дурные бошки.
Вона помітила Анджея, кілька секунд мовчки дивилася на нього заплаканими очима. Потім зневажливо запитала:
- А ты шо приперся? Не успел скомуниздить и пришел подобрать остатки?
- Нет. Я журналист.
- Так вот, журналист, напиши там у себя в Америках, – вона, мабуть, зразу вловила його акцент, - шо тут на Данбассе живут жадные гандоны. Больше всего они любят шару.
- Я поляк, а не американец. Что такое шара?
- Ты не знаешь, шо такое шара? – вона припинила плакати і подивилася на Анджея з непідробним інтересом, - Ля, да ты совсем темный. Ты в бога веришь? Католик что ли?
- Да.
- Шара, она же халява, – это единая заповедь, в которую наш здешний народ верит, как другие народы верят в десять заповедей. Шара – это когда ты спиздишь чужое, и тебе за это ничего не будет. И не только не будет – ты еще и ходишь важный, гордишься. А тебя все уважать будут и на тебя ровняться.
- Вы так говорите, как будто не местная.
- Черт меня дернул тут родиться. Местная! Еще какая местная. Просто не повезло мне: научилась мозгами думать, а не так, как эти… Потому не тока знаю, но и понимаю всю эту падаль так хорошо. Оповідання тут: http://lukanov.info/?p=1253
Юрій Лукан

Post a comment in response:

(will be screened)
(will be screened if not validated)
If you don't have an account you can create one now.
HTML doesn't work in the subject.
More info about formatting

If you are unable to use this captcha for any reason, please contact us by email at support@dreamwidth.org