don_katalan (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
don_katalan) wrote2025-06-09 05:51 pm
don_katalan) wrote2025-06-09 05:51 pm
Чорний континент насправді представляє собою величезну білу пляму
Вячеслав Ільченко
Розповідати про Африку і стародавні африканські цивілізації надзвичайно важко - нема за що "ухопитись". Чорний континент насправді представляє собою величезну білу пляму, історія якої починається в кращому випадку із досліджень великих англійських мандрівників Лівінгстона чи Стенлі, а в гіршому - із англо-бурських війн, постійної гризні "великих імперій" - Британської, Французької, Іспанської, Португальської, Германської тощо - між якою десь прослизнуть кілька розхожих назв. Квазулу - королівство Чаки і Сетевайо. Мвене-Мутапа (більш відома як Мономотапа португальських хронік) межиріччя Замбезі-Лімпопо. Найбільш відома стародавня Ефіопія, де знаходиться Лалібела і цілком можливо, зберігається Ковчег Завіту. Але це, на жаль, все. Можливо, хтось іще пригадає імперію Ашанті, імперію Малі, стародавній Бенін (нещодавно в новинах було) - але все одно, це уже нова ера, Anno Domini. Все, що було раніше - біла пляма. Античну, а тим паче доїсторичну Африку, треба відкривати і короткого поста для цього буде явно замало.
Так що я вирішив трохи спростити собі (і заодно читачам) життя, і почати із того, що відомо всім - із казок та легенд - в них завжди міститься зернятка реальної історії.
Серед численних історій "Тисячі і однієї ночі" є доволі невеличка казка про мідне місто. В ньому дамасський халіф Абд аль-Малік ібн Марван посилає експедицію кудись на крайній африканський захід, щоб знайти місто джиннів, яке знаходилось на березі моря, а потім було поглинуто пустелею. Само собою, вони його знайшли - причому напрямок їм вказала істота, схожа на крилатого бика із лев'ячими лапами. Місто виявилось проклятим - через ідола, вирізаного із червоного агата, який виголошував пророцтва та містив в собі джинна - а правила в ньому спляча принцеса, якої не можна було торкатись. Герої казки по-швидкому взяли сосуди із джиннами, запаслися скарбами, і втекли із проклятого міста назад в Дамаск.
Ця історія завжди притягувала увагу - перш за все істориків. Справа в тому, що в казці є назва цього міста - Тадмор - але всі, хто досліджував тексти казки, згоджувались на тому, що вона є пізньою вставкою, а насправді йдеться про якесь місто, загублене посеред котроїсь із численних пустель Близького Сходу або й Африки. Чому вони так вважали? А тому що Тадмор/Тадмур - це стародавня Пальміра. Вона дійсно розташована посеред Сирійської Пустелі і дійсно була закинута протягом довгого періода часу - але середньовічним арабським та сирійським історикам і географам вона була чудово відома і зовсім не тягнула на "прокляте місто".
Більше того, зверніть увагу на ім'я халіфа - Абд аль-Малік ібн Марван - воно належить десятому халіфу із династії Омейядів. Повністю воно звучить як Хішам ібн Абд аль-Малік ібн Марван, а правив він в Дамаску в VII ст. н. е. При Омейядах стародавній Тадмур був столицею потужного арабського племені Бану Калб - між іншим, здебільшого християнського (принаймні, саме так пишуть візантійські джерела) - але зрештою теж навернутого в іслам, перш за все завдяки родинним зв'язкам із засновниками самої династії Омейядів. Тадмур навіть один час був омейядською столицею - коли Аббасиди набирали владу, останній представник старої династії окопався саме в стародавній Пальмірі.
Так що "мідне місто" аж ніяк не могло бути Тадмуром, і швидше за все, компілятори "Тисячі і однієї ночі" просто переплутали назву міста із стародавнім значенням слова "тадмур" - "пальма" (назва "Пальміра" є буквальним перекладом давньосемітського "тамар" - "фінікова пальма"), а в даному контексті - "оаза". А справжнє мідне місто досі десь лежало серед пісків і очікувало свого першовідкривача...
Найбільш збуджуючими уяву елементами казки були отой крилатий лев та ідол із червоного агата. Роберта Говарда вони навіть надихнули на створення одного із найкращих своїх оповідань, "Пломінь Ашшурбаніпала" - щоправда, своє таємниче "місто джиннів" Белед ель-Джинн він переніс кудись в околиці гір Загроса і надав йому асирійських рис. Підстави на це у нього були - крилаті леви були одним із визначних елементів саме Асирійської імперії, вони були втіленням Ламассу - захисного божества, а їх величезні грізні статуї зустрічали гостей біля воріт. Проблема була лише одна - асирійці практично не будували в пустелі, за винятком Саргона II, який в VIII ст. до н. е. вирішив побудувати собі столицю саме в пустельній зоні. Називалась вона Дур-Шарру-кін (буквально, "Саргонова фортеця"), і так і не була добудована через смерть Саргона. Знайшли її ще в середині XIX ст., але системні розкопки почались лише в тридцятих роках XX ст., якраз в часи Говарда - мабуть, саме тому він і зробив своє "мідне місто" залишком Асирійської Імперії. Зрештою, навіть історики довгий час вважали, що саме Дур-Шарру-кін і був тим самим легендарним "мідним містом" із стародавніх казок...
...якби не одне джерело, яке дійшло до нас в уривках і переказах - "Кітаб аль-Кануз" (Книга Прихованих Перлин). Швидше за все, це був компендіум, складений магрибськими шукачами скарбів - він ходив по руках в сотнях різноманітних списків і окремих листочків, тому як цілісна праця до нас і не дійшов. Однак дещо все-таки збереглося, а саме - історія про Зерзуру, закинуте місто, яке лежить на захід від Ніла, в глибині Сахари, яким правлять - ви не повірите, сплячі король і королева. Либонь, саме одна із копій "Кітаб аль-Кануз" колись і послужила базою для казки про мідне місто. Просто далеку Сахару замінили на більш близьку і зрозумілу середньовічному арабському читачеві Сирійську пустелю, а далі уже працювала фантазія - зокрема, спляча принцеса ототожнилась із донькою чи то амаликітянського царя, чи то безпосередньо самого Ноя (є й такі варіанти), а на якомусь етапі місто набуло елементів легендарної Каркашші часів Ассирії та стародавнього Шумера - про неї ми якось говорили в рамках "кіммерійського циклу".
А "Кітаб аль-Кануз" явно вказувала на Сахару, яка дійсно була крайнім заходом Африканського Магрибу арабських хронік. Отже, пустеля може бути не зовсім пустою - і почалися пошуки. Бо тепер уже йшлося не про окреме місто, а про можливу загублену державу, або й цілу цивілізацію - так що відбою від бажаючих не було. Навіть пустельний корпус Роммеля доклався до пошуків загублених міст стародавньої Сахари.
Виявилось, що й дійсно - Сахара була доволі густо заселена. Протягом двадцятого століття було знайдено чимало стародавніх міст-оаз. Про цивілізацію гарамантів, які створили унікальну систему зрошення, ми уже якось говорили - коли розбирали історію туарегів. Так от вони були далеко не єдиними мешканцями сахарської цивілізаційної зони.
Взяти хоча б Джадо, стародавнє місто-оазу, розташоване в пустелі Тенере - яка є частиною центральної Сахари і займає величезну зону від північного Нігера до західного Чада (що становить приблизно 400 тис. кв. км. - це лише на третину менше, ніж вся Україна, яка займає 600 тис. кв. км). Руїни цього міста розташовані на пагорбах, під якими знаходиться каскад підземних озер, нині добряче поболочених і загиджених москитами. А колись в них можна було навіть рибу вирощувати (між іншим, казка про мідне місто згадує, що його нечисленні мешканці займались рибальством).
В далекому XIII ст. воно належало величезній імперії Канем-Борну - однієї із найбільших африканських імперій, яка проіснувала з VII до початку XX ст., поширилась практично на всю Центральну Африку, і контролювала транс-сахарські торговельні шляхи в Марокко, Туніс та Алжир. Але саме це місто було значно старшим. Його заснувала цивілізація Сао, яка процвітала в центральній Африці I тис. до н. е., а її окремі залишки протягнули навіть до XVI ст., коли їх остаточно поглинули ісламські держави Півночі Африки та уже згадана імперія Канем-Борну. В свою чергу, Сао теж виявились старшими, ніж їх початково вважали. Вони були нащадками гаджиганна - поки що вкрай слабко дослідженої культури. яка виникла на узбережжі озера Чад, на півночі сучасної Нігерії. Її й відкрили порівняно нещодавно - одне із найбільших їх поселень, Зілум, розкопали лише на межі тисячоліття - в 1997 році - за допомогою магнітометричних сканувань.
Гаджиганна, хоч і належали до "цивілізацій каменю", не були примітивним народом - а це була цілком собі розвинена цивілізація приблизно XVIII ст. до н. е., яка мала складну суспільну структуру, розвинене гончарство та сільське господарство (причому не традиційне для центральної Африки скотарство, а й рільництво - гаджиганна вирощували африканське просо та горох). Сао, яка виросла із гаджиганських поселень, уже плавила бронзу, мідь, а в пізній період навіть залізо - і будувала міста та форпости далеко в глибокій Сахарі, одним із яких було Джадо. Цілком собі антична цивілізація, рівня стародавнього Шумера.
Але головним підсумком вивчення цивілізації Гаджиганна-Сао і розкопок в зоні басейна озера Чад було остаточне підтвердження припущення, висунутого іще Геродотом та Страбоном - що Сахара не завжди була пустелею. Ключом стало, як не дивно, озеро Чад - сьогодні воно представляє собою жалюгідні рештки колись великої водойми, яку можна навіть вважати внутрішнім африканським морем. Умовно його називають Мега-Чад - а щоб було із чим порівняти, то приблизно розмірами воно було... десь із острів Альбіон. Так - водойма розміром із Великобританію, яка займала десь п'яту частину сучасної території держави Чад, цілком потягне на море.
В 2000 році було нарешті закріплено науковий термін "вологий період Північної Африки" (Northern African Humid Period) - або якщо коротко, "епоха зеленої Сахари". Попри активні дослідження протягом останньої чверті століття, досі достеменно невідомо, як саме виглядала Сахара в ті часи - точно встановлено лише часові рамки: від пізнього плейстоцена (14,5 тис. років тому) аж до середини голоцена (5-6 тисяч років тому, а деякі дослідження навіть піднімають планку до 4 тис. років).
Також достеменно відомо, що Сахара в ті часи була населена - причому достатньо густо, щоб можна було вважати її не коридором між Месопотамією та узбережжям Середземного моря та Атлантичного океану, а цілком собі самостійною і навіть самодостатньою цивілізаційною зоною.
Воно й не дивно. В далекі плейстоценові часи піски займали лише ту частину Сахари, яка нині зветься Нубійською пустелею - ну і може, невеличка зона на захід від Ніла. А далі розташовувались озеро Феззан та каскад невеличких озер, які деякі дослідники навіть об'єднують в спільне Магрибське море. А недалеко від гір Ахаггар - де нині мешкають туареги - розташовувалось Агадезьке море, яке поєднувалось річкою із морем Мега-Чад. Нижче розташований один із варіантів гіпотетичної карти Сахари часів "вологого періода" - як бачите, тут було де поселитись і навіть процвітати протягом тисяч років.
І лише тепер ми переходимо до головного відкриття, задля якого вся стаття і городилась - до печер Такаркорі, які знаходяться в горному масиві Тадрарт-Акакус, прямо посеред Сахари, на території сучасної Лівії. Вони ще з 1985 року внесені в реєстр Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО завдяки своїм наскальним рисункам, але за останні чверть століття там було зроблено ряд епохальних відкриттів, які дозволяють зовсім інакше подивитись на стародавню історію Північної Африки, а одне із них - і на власне розвиток людства як виду...
Ваді Такаркорі - це долина, затиснута між Ергом Такаркорі (дюнним "піщаним морем") на заході, та гірським масивом. Вона знаходиться на самій межі кордонів Лівії та Алжиру і вважається, що саме вона і відокремлює алжирські Акакусські гори від лівійських. Майже ідеальний пейзаж для гербертівської саги про Арракіс - деякі дослідники навіть вважають, що не туарегські гори Ахаггер послужили натхненням для Герберта, а Тадрарт-Акакус. Втім, в часи "зеленої Сахари" ці місцини були дуже подібними - тільки біля гір Ахаггер розливалось ціле море, а ні місці Ерга Такаркорі був каскад озер, які поєднувала повноводна річка, що текла сусідньою долиною Ваді Танеззуфт. Навколо двох найбільших висохлих нині озер - Озера Такаркорі (на місці сучасного ерга) та Гарад Оуда - близько десяти тисяч років тому оселились люди.
Озера не були мілкими - навпаки, вони були надзвичайно багатими рибою та рослинністю. Більше того, мешканці стародавнього Такаркорі не лише рибалили, а й культивували рдесник - дуже схожий на більш знайоме нам латаття (кувшинку). Так само, як кувшинка, рдесник любить глибокі водойми, на поверхні яких утворює щільні і широколисті зарості. Навіщо його вирощувати? Ну, по-перше, для ткацтва - рдесник має волокнисте стебло, яке можна переробити на грубу тканину. Крім того, листя рдесника - чудовий корм для водоплаваючих птахів, а також... страусів. Мешканці Такаркорі їх розводили, а із шкаралупи їх яєць виробляли дрібний бісер, яким гаптували одяг, а також бусини для намист.
Іще мешканці Такаркорі вирощували рогіз - мало кому відомо, але деякі види цієї водолюбної рослини є надзвичайно поживними. В цьому нічого унікального нема - як харчову рослину люди використовують рогіз уже близько 30 тисяч років, а на Кавказі й досі з рогоза виробляють борошно. Але в Такаркорі це була майже база господарства - там не лише перемелювали коріння, а й варили молоді паростки - вони надзвичайно корисні не лише як харч, а й як лікарська рослина. Можливо, вони знали щось і на зразок чаю чи кави - принаймні, деякі сучасні африканські племена мають гарячі напої, які робляться із сушеного кореня рогозу. Само собою, рогіз використовувався і в більш звичний нам спосіб - з нього плели корзини та лежаки.
Металів такаркорці не знали - вони були цивілізацією каменя та кістки. Вони мали різноманітний інструментарій, розрізняли чимало мінералів - наскальні рисунки, які, власне, і стали причиною цікавості археологів до гір Акакуса, нарисовані дрібно перемеленими мінеральними фарбами. Наприклад, червону фарбу такаркорці отримували із гематита.
Цивілізація Такаркорі була "тихою" - вони мали певні відносини як із середземноморським узбережжям, так і з дельтою Ніла (а може й далі) - але загалом, вони вели відрубний спосіб життя. Зрештою, у них було все необхідне для доволі заможного на ті часи життя. Напевне, саме тому вони практично неперервно мешкали в своїй долині протягом шести тисяч років - аж поки озера остаточно не висохли, і не поклали край взагалі будь-якій можливості вижити.
Археологи виокремили чотири фази, які пережила цивілізація долини Такаркорі. Перший починається десь в середині VIII тис. до н. е. - в цей час такаркорці вели, загалом, мисливсько-рибальський образ життя. Окрім риби, в рештках того періода знайдені свідчення, що в цих місцинах водились берберські вівці - а це далеко не мирні тваринки, яких ми знаємо. Такаркорці, швидше за все, полювали на вимерлий нині вид, дику крученорогу вівцю - із прямими, закрученими рогами - яка була ендеміком зеленої Сахари і ледь-ледь "дотягла" до історичних часів. Принаймні, зображення і рештки таких овечок знайдено в похованнях Першої Династії давнього Єгипту. Останні єгипетські повідомлення про крученорогу вівцю датуються приблизно другою половиною II тис. до н. е. - вона вважалась символом богині Банебджет, одного із аспектів Озіріса та місцевої богині міста Мендес (Пер-Банебджет) в Нижньому Єгипті. До наших днів дожив один із споріднених видів - гривастий баран, який мешкає в саванні, що межує із Сахарою. Він швидкий, сильний, і у нього міцні та гострі роги - ще піди його вполюй.
Друга фаза такаркорської цивілізації почалась приблизно в середині VII тис. до н. е. В цей час вони вели уже більш-менш осідле життя - принаймні, саме в цей період в долині Такаркорі з'явились поховання, причому переважно дітей і жінок. Чоловіків практично не ховали, що можна вважати свідченням матриархальної або принаймні, матрилінійної структури їх суспільства. Науковці цей період звуть пасторальним - він продовжується до десь початку-середини IV тис. до н. е. та іноді ділиться на дві частини. До ранньо-пасторального періоду відносять час, коли такаркорці зберігали мисливський образ життя на рівні із скотарським, а до середнього - коли у них стало переважати птахівництво.
І нарешті, "пізньо-пасторальним" періодом вважається період, коли гори Акакуса почала повільно поглинати пустеля - з середини IV тис. до н. е. до середини II тис. до н. е. Озера в цей час обміліли і почали висихати, що зробило неможливим культивацію традиційних для такаркорців водолюбних рослин, а отже - птахівництво стало складнішим. Вони знову повернулись до мисливства і швидко деградували - навіть замість поховань вони будували кам'яні кургани. Такаркорці тримались за рідну долину практично до останнього, але утворення Ергу Такаркорі практично знищило долину і перетворило її на скелясту пустку, якою вона є в нинішній час.
Цілком можливо, що в середньо-пасторальний період такаркорці почали активно "будуватись" - принаймні, печери вони використовували як загони для тварин та як поховальні камери. На жаль, поки що "сильних" свідчень того, що такаркорська цивілізація перейшла від печерно-таборних поселень до прото-міст поки що нема - втім, їх сліди могла знищити пустеля, або й самі такаркорці могли розібрати будівлі на поховальні кургани і бар'єри від пустельних вітрів. А от в тому, що їх цивілізація як мінімум не поступалась додинастичному чи навіть ранньодинастичному Єгипту, напевне, сумніватись не варто - техніка муміфікації, яку розробили такаркорці для поховань в часи розквіту своєї цивілізації, була достатньо високою, щоб навіть зберегти до сьогодні придатні для аналізу залишки ДНК.
І ось тут криється головне відкриття. Уже в нинішньому, 2025 р., науковці з лейпцигського Інститута Макса Планка провели аналіз ДНК із двох мумій і виявили, що вони належать до раніше невідомої субрасової групи, близької до так званої іберо-мавританської, або ж мехтоїдної раси - яку іноді звуть "африканським кроманьйонцем". Якщо простіше - такаркорці є надзвичайно стародавнім відгалуженням, а може й буквально предками європейців. Тому що в генетичному профілі такаркорських мумій відсоток неандертальських генів виявився вдвічі меншим, ніж у сучасних представників мехтоїдної субраси - берберів та туарегів - а також доіндоєвропейського населення Европи, а це значить, що генетично такаркорці "старші" за них.
Крім того, дослідження показали, що такаркорці не були повністю ізольованими - у них знайшли майже 7% домішок, характерних для стародавніх натуфійців - а це значить, що вони мали контакти із Дельтою Ніла і навіть із долиною ріки Йордан. І це значно, значно менше, ніж у тафоралтів - стародавніх мехтоїдів середземноморського узбережжя Африки, які лише на 40% співпадають із такаркорцями. Що приводить нас до гіпотези, що стародавні такаркорці - не лише далекі пращури європейців, а є залишком "чистокровних африканських кроманьйонців", однієї із найстарших на нашій планеті гілок людства, яка сягає 30 тисяч років в минуле.
Найцікавіше в цьому відкритті не лише разючий "генетичний вік" мешканців прадавньої Такаркорі, а те, якими вони були - цілком можливо, що схожими на сучасних мешканців узбережжя Середземного Моря - берберів, але певніше за все - вони були схожими на гуанчів, стародавніх мешканців Канарських островів, які якраз і вважаються останнім уламком "африканських кроманьйонців". А гуанчі були світлошкірими, із сірими та синіми (!) очима і темно-рудуватим волоссям. Попри те, що гуанчі - острівний народ, вони мали уявлення про мегалітичне будівництво, а на острові Тенеріфе навіть є натуральні ступенчасті піраміди. Ще у них побутував ряд специфічних мисливських мов, заснованих на... свисті. До наших днів дожили лише суржики - типу сільбо-гомеро, який представляє собою іспансько-гуанчський суржик - але і в доіспанські часи це була вимираюча мова. Справа в тому, що свист сильно викривлюється луною (ехом) на широкому просторі, і відповідні "свистячі" мовні конструкції мають сенс лише в умовах печер або складної системи каньйонів - саме так, схожої на місцину гір Тадрарт-Акакус.
Є й більш виразні свідчення спорідненості гуанчів із мешканцями стародавньої Сахари. Наприклад, гуанчі муміфікували своїх мертвих - чого не подибується ні у кого з їх сусідів. Цікава деталь: їх правитель звався "менсей". Це слово не лише є предком частки "-мант-", як в слові "мантія", або в назві найвищого ранга ремісників та чарівників (навіть зараз техномантами іноді поштиво звуть спеціалістів з високих технологій) - а це надзвичайно стародавнє слово, яке уходить корінням саме в Північну Африку. Скажімо, правителі колись могутньої імперії Малі титулували себе терміном "манса", а у представників племені мандінка, які живуть в Нігері, Чаді та Гамбії, "манса" означає буквально "правитель". Причому мандінка - це окрема загадка Північної Африки, у них в генотипі збереглись фрагменти генів, які сягають 35 тис. років тому - небагато, не більше 2%, але це гени саме тих часів, коли з виду Homo Sapiens виокремились кроманьйонці...
Так що для тих, хто дуже сильно пишається світлою шкірою і переживає, що може виявитись нащадком стародавніх африканців, у мене важливі новини - відкриття в Такаркорі свідчить, що швидше за все, світлим кольором шкіри європейці завдячують не просто "африканському кроманьйонцю" - а саме вихідцям із "зеленої Сахари". Щоправда, аби остаточно це доказати, необхідно все-таки зрозуміти - якою вона була насправді - стародавня, доїсторична, загадкова Сахара.
Можливо, казкове "мідне місто" - це метафоричний образ стародавньої Сахари, чиї квітучі гори, степи, поля та цілі дивовижні цивілізації були поглинуті пісками, залишивши по собі лише уривчасті легенди. А можливо, воно і зараз десь там, серед пустельних дюн, досі очікує свого першовідкривача. Адже ми лише почали відкривати цю сторінку історії і хтозна, скільки всього ми іще не знайшли...
Розповідати про Африку і стародавні африканські цивілізації надзвичайно важко - нема за що "ухопитись". Чорний континент насправді представляє собою величезну білу пляму, історія якої починається в кращому випадку із досліджень великих англійських мандрівників Лівінгстона чи Стенлі, а в гіршому - із англо-бурських війн, постійної гризні "великих імперій" - Британської, Французької, Іспанської, Португальської, Германської тощо - між якою десь прослизнуть кілька розхожих назв. Квазулу - королівство Чаки і Сетевайо. Мвене-Мутапа (більш відома як Мономотапа португальських хронік) межиріччя Замбезі-Лімпопо. Найбільш відома стародавня Ефіопія, де знаходиться Лалібела і цілком можливо, зберігається Ковчег Завіту. Але це, на жаль, все. Можливо, хтось іще пригадає імперію Ашанті, імперію Малі, стародавній Бенін (нещодавно в новинах було) - але все одно, це уже нова ера, Anno Domini. Все, що було раніше - біла пляма. Античну, а тим паче доїсторичну Африку, треба відкривати і короткого поста для цього буде явно замало.
Так що я вирішив трохи спростити собі (і заодно читачам) життя, і почати із того, що відомо всім - із казок та легенд - в них завжди міститься зернятка реальної історії.
Серед численних історій "Тисячі і однієї ночі" є доволі невеличка казка про мідне місто. В ньому дамасський халіф Абд аль-Малік ібн Марван посилає експедицію кудись на крайній африканський захід, щоб знайти місто джиннів, яке знаходилось на березі моря, а потім було поглинуто пустелею. Само собою, вони його знайшли - причому напрямок їм вказала істота, схожа на крилатого бика із лев'ячими лапами. Місто виявилось проклятим - через ідола, вирізаного із червоного агата, який виголошував пророцтва та містив в собі джинна - а правила в ньому спляча принцеса, якої не можна було торкатись. Герої казки по-швидкому взяли сосуди із джиннами, запаслися скарбами, і втекли із проклятого міста назад в Дамаск.
Ця історія завжди притягувала увагу - перш за все істориків. Справа в тому, що в казці є назва цього міста - Тадмор - але всі, хто досліджував тексти казки, згоджувались на тому, що вона є пізньою вставкою, а насправді йдеться про якесь місто, загублене посеред котроїсь із численних пустель Близького Сходу або й Африки. Чому вони так вважали? А тому що Тадмор/Тадмур - це стародавня Пальміра. Вона дійсно розташована посеред Сирійської Пустелі і дійсно була закинута протягом довгого періода часу - але середньовічним арабським та сирійським історикам і географам вона була чудово відома і зовсім не тягнула на "прокляте місто".
Більше того, зверніть увагу на ім'я халіфа - Абд аль-Малік ібн Марван - воно належить десятому халіфу із династії Омейядів. Повністю воно звучить як Хішам ібн Абд аль-Малік ібн Марван, а правив він в Дамаску в VII ст. н. е. При Омейядах стародавній Тадмур був столицею потужного арабського племені Бану Калб - між іншим, здебільшого християнського (принаймні, саме так пишуть візантійські джерела) - але зрештою теж навернутого в іслам, перш за все завдяки родинним зв'язкам із засновниками самої династії Омейядів. Тадмур навіть один час був омейядською столицею - коли Аббасиди набирали владу, останній представник старої династії окопався саме в стародавній Пальмірі.
Так що "мідне місто" аж ніяк не могло бути Тадмуром, і швидше за все, компілятори "Тисячі і однієї ночі" просто переплутали назву міста із стародавнім значенням слова "тадмур" - "пальма" (назва "Пальміра" є буквальним перекладом давньосемітського "тамар" - "фінікова пальма"), а в даному контексті - "оаза". А справжнє мідне місто досі десь лежало серед пісків і очікувало свого першовідкривача...
Найбільш збуджуючими уяву елементами казки були отой крилатий лев та ідол із червоного агата. Роберта Говарда вони навіть надихнули на створення одного із найкращих своїх оповідань, "Пломінь Ашшурбаніпала" - щоправда, своє таємниче "місто джиннів" Белед ель-Джинн він переніс кудись в околиці гір Загроса і надав йому асирійських рис. Підстави на це у нього були - крилаті леви були одним із визначних елементів саме Асирійської імперії, вони були втіленням Ламассу - захисного божества, а їх величезні грізні статуї зустрічали гостей біля воріт. Проблема була лише одна - асирійці практично не будували в пустелі, за винятком Саргона II, який в VIII ст. до н. е. вирішив побудувати собі столицю саме в пустельній зоні. Називалась вона Дур-Шарру-кін (буквально, "Саргонова фортеця"), і так і не була добудована через смерть Саргона. Знайшли її ще в середині XIX ст., але системні розкопки почались лише в тридцятих роках XX ст., якраз в часи Говарда - мабуть, саме тому він і зробив своє "мідне місто" залишком Асирійської Імперії. Зрештою, навіть історики довгий час вважали, що саме Дур-Шарру-кін і був тим самим легендарним "мідним містом" із стародавніх казок...
...якби не одне джерело, яке дійшло до нас в уривках і переказах - "Кітаб аль-Кануз" (Книга Прихованих Перлин). Швидше за все, це був компендіум, складений магрибськими шукачами скарбів - він ходив по руках в сотнях різноманітних списків і окремих листочків, тому як цілісна праця до нас і не дійшов. Однак дещо все-таки збереглося, а саме - історія про Зерзуру, закинуте місто, яке лежить на захід від Ніла, в глибині Сахари, яким правлять - ви не повірите, сплячі король і королева. Либонь, саме одна із копій "Кітаб аль-Кануз" колись і послужила базою для казки про мідне місто. Просто далеку Сахару замінили на більш близьку і зрозумілу середньовічному арабському читачеві Сирійську пустелю, а далі уже працювала фантазія - зокрема, спляча принцеса ототожнилась із донькою чи то амаликітянського царя, чи то безпосередньо самого Ноя (є й такі варіанти), а на якомусь етапі місто набуло елементів легендарної Каркашші часів Ассирії та стародавнього Шумера - про неї ми якось говорили в рамках "кіммерійського циклу".
А "Кітаб аль-Кануз" явно вказувала на Сахару, яка дійсно була крайнім заходом Африканського Магрибу арабських хронік. Отже, пустеля може бути не зовсім пустою - і почалися пошуки. Бо тепер уже йшлося не про окреме місто, а про можливу загублену державу, або й цілу цивілізацію - так що відбою від бажаючих не було. Навіть пустельний корпус Роммеля доклався до пошуків загублених міст стародавньої Сахари.
Виявилось, що й дійсно - Сахара була доволі густо заселена. Протягом двадцятого століття було знайдено чимало стародавніх міст-оаз. Про цивілізацію гарамантів, які створили унікальну систему зрошення, ми уже якось говорили - коли розбирали історію туарегів. Так от вони були далеко не єдиними мешканцями сахарської цивілізаційної зони.
Взяти хоча б Джадо, стародавнє місто-оазу, розташоване в пустелі Тенере - яка є частиною центральної Сахари і займає величезну зону від північного Нігера до західного Чада (що становить приблизно 400 тис. кв. км. - це лише на третину менше, ніж вся Україна, яка займає 600 тис. кв. км). Руїни цього міста розташовані на пагорбах, під якими знаходиться каскад підземних озер, нині добряче поболочених і загиджених москитами. А колись в них можна було навіть рибу вирощувати (між іншим, казка про мідне місто згадує, що його нечисленні мешканці займались рибальством).
В далекому XIII ст. воно належало величезній імперії Канем-Борну - однієї із найбільших африканських імперій, яка проіснувала з VII до початку XX ст., поширилась практично на всю Центральну Африку, і контролювала транс-сахарські торговельні шляхи в Марокко, Туніс та Алжир. Але саме це місто було значно старшим. Його заснувала цивілізація Сао, яка процвітала в центральній Африці I тис. до н. е., а її окремі залишки протягнули навіть до XVI ст., коли їх остаточно поглинули ісламські держави Півночі Африки та уже згадана імперія Канем-Борну. В свою чергу, Сао теж виявились старшими, ніж їх початково вважали. Вони були нащадками гаджиганна - поки що вкрай слабко дослідженої культури. яка виникла на узбережжі озера Чад, на півночі сучасної Нігерії. Її й відкрили порівняно нещодавно - одне із найбільших їх поселень, Зілум, розкопали лише на межі тисячоліття - в 1997 році - за допомогою магнітометричних сканувань.
Гаджиганна, хоч і належали до "цивілізацій каменю", не були примітивним народом - а це була цілком собі розвинена цивілізація приблизно XVIII ст. до н. е., яка мала складну суспільну структуру, розвинене гончарство та сільське господарство (причому не традиційне для центральної Африки скотарство, а й рільництво - гаджиганна вирощували африканське просо та горох). Сао, яка виросла із гаджиганських поселень, уже плавила бронзу, мідь, а в пізній період навіть залізо - і будувала міста та форпости далеко в глибокій Сахарі, одним із яких було Джадо. Цілком собі антична цивілізація, рівня стародавнього Шумера.
Але головним підсумком вивчення цивілізації Гаджиганна-Сао і розкопок в зоні басейна озера Чад було остаточне підтвердження припущення, висунутого іще Геродотом та Страбоном - що Сахара не завжди була пустелею. Ключом стало, як не дивно, озеро Чад - сьогодні воно представляє собою жалюгідні рештки колись великої водойми, яку можна навіть вважати внутрішнім африканським морем. Умовно його називають Мега-Чад - а щоб було із чим порівняти, то приблизно розмірами воно було... десь із острів Альбіон. Так - водойма розміром із Великобританію, яка займала десь п'яту частину сучасної території держави Чад, цілком потягне на море.
В 2000 році було нарешті закріплено науковий термін "вологий період Північної Африки" (Northern African Humid Period) - або якщо коротко, "епоха зеленої Сахари". Попри активні дослідження протягом останньої чверті століття, досі достеменно невідомо, як саме виглядала Сахара в ті часи - точно встановлено лише часові рамки: від пізнього плейстоцена (14,5 тис. років тому) аж до середини голоцена (5-6 тисяч років тому, а деякі дослідження навіть піднімають планку до 4 тис. років).
Також достеменно відомо, що Сахара в ті часи була населена - причому достатньо густо, щоб можна було вважати її не коридором між Месопотамією та узбережжям Середземного моря та Атлантичного океану, а цілком собі самостійною і навіть самодостатньою цивілізаційною зоною.
Воно й не дивно. В далекі плейстоценові часи піски займали лише ту частину Сахари, яка нині зветься Нубійською пустелею - ну і може, невеличка зона на захід від Ніла. А далі розташовувались озеро Феззан та каскад невеличких озер, які деякі дослідники навіть об'єднують в спільне Магрибське море. А недалеко від гір Ахаггар - де нині мешкають туареги - розташовувалось Агадезьке море, яке поєднувалось річкою із морем Мега-Чад. Нижче розташований один із варіантів гіпотетичної карти Сахари часів "вологого періода" - як бачите, тут було де поселитись і навіть процвітати протягом тисяч років.
І лише тепер ми переходимо до головного відкриття, задля якого вся стаття і городилась - до печер Такаркорі, які знаходяться в горному масиві Тадрарт-Акакус, прямо посеред Сахари, на території сучасної Лівії. Вони ще з 1985 року внесені в реєстр Всесвітньої Спадщини ЮНЕСКО завдяки своїм наскальним рисункам, але за останні чверть століття там було зроблено ряд епохальних відкриттів, які дозволяють зовсім інакше подивитись на стародавню історію Північної Африки, а одне із них - і на власне розвиток людства як виду...
Ваді Такаркорі - це долина, затиснута між Ергом Такаркорі (дюнним "піщаним морем") на заході, та гірським масивом. Вона знаходиться на самій межі кордонів Лівії та Алжиру і вважається, що саме вона і відокремлює алжирські Акакусські гори від лівійських. Майже ідеальний пейзаж для гербертівської саги про Арракіс - деякі дослідники навіть вважають, що не туарегські гори Ахаггер послужили натхненням для Герберта, а Тадрарт-Акакус. Втім, в часи "зеленої Сахари" ці місцини були дуже подібними - тільки біля гір Ахаггер розливалось ціле море, а ні місці Ерга Такаркорі був каскад озер, які поєднувала повноводна річка, що текла сусідньою долиною Ваді Танеззуфт. Навколо двох найбільших висохлих нині озер - Озера Такаркорі (на місці сучасного ерга) та Гарад Оуда - близько десяти тисяч років тому оселились люди.
Озера не були мілкими - навпаки, вони були надзвичайно багатими рибою та рослинністю. Більше того, мешканці стародавнього Такаркорі не лише рибалили, а й культивували рдесник - дуже схожий на більш знайоме нам латаття (кувшинку). Так само, як кувшинка, рдесник любить глибокі водойми, на поверхні яких утворює щільні і широколисті зарості. Навіщо його вирощувати? Ну, по-перше, для ткацтва - рдесник має волокнисте стебло, яке можна переробити на грубу тканину. Крім того, листя рдесника - чудовий корм для водоплаваючих птахів, а також... страусів. Мешканці Такаркорі їх розводили, а із шкаралупи їх яєць виробляли дрібний бісер, яким гаптували одяг, а також бусини для намист.
Іще мешканці Такаркорі вирощували рогіз - мало кому відомо, але деякі види цієї водолюбної рослини є надзвичайно поживними. В цьому нічого унікального нема - як харчову рослину люди використовують рогіз уже близько 30 тисяч років, а на Кавказі й досі з рогоза виробляють борошно. Але в Такаркорі це була майже база господарства - там не лише перемелювали коріння, а й варили молоді паростки - вони надзвичайно корисні не лише як харч, а й як лікарська рослина. Можливо, вони знали щось і на зразок чаю чи кави - принаймні, деякі сучасні африканські племена мають гарячі напої, які робляться із сушеного кореня рогозу. Само собою, рогіз використовувався і в більш звичний нам спосіб - з нього плели корзини та лежаки.
Металів такаркорці не знали - вони були цивілізацією каменя та кістки. Вони мали різноманітний інструментарій, розрізняли чимало мінералів - наскальні рисунки, які, власне, і стали причиною цікавості археологів до гір Акакуса, нарисовані дрібно перемеленими мінеральними фарбами. Наприклад, червону фарбу такаркорці отримували із гематита.
Цивілізація Такаркорі була "тихою" - вони мали певні відносини як із середземноморським узбережжям, так і з дельтою Ніла (а може й далі) - але загалом, вони вели відрубний спосіб життя. Зрештою, у них було все необхідне для доволі заможного на ті часи життя. Напевне, саме тому вони практично неперервно мешкали в своїй долині протягом шести тисяч років - аж поки озера остаточно не висохли, і не поклали край взагалі будь-якій можливості вижити.
Археологи виокремили чотири фази, які пережила цивілізація долини Такаркорі. Перший починається десь в середині VIII тис. до н. е. - в цей час такаркорці вели, загалом, мисливсько-рибальський образ життя. Окрім риби, в рештках того періода знайдені свідчення, що в цих місцинах водились берберські вівці - а це далеко не мирні тваринки, яких ми знаємо. Такаркорці, швидше за все, полювали на вимерлий нині вид, дику крученорогу вівцю - із прямими, закрученими рогами - яка була ендеміком зеленої Сахари і ледь-ледь "дотягла" до історичних часів. Принаймні, зображення і рештки таких овечок знайдено в похованнях Першої Династії давнього Єгипту. Останні єгипетські повідомлення про крученорогу вівцю датуються приблизно другою половиною II тис. до н. е. - вона вважалась символом богині Банебджет, одного із аспектів Озіріса та місцевої богині міста Мендес (Пер-Банебджет) в Нижньому Єгипті. До наших днів дожив один із споріднених видів - гривастий баран, який мешкає в саванні, що межує із Сахарою. Він швидкий, сильний, і у нього міцні та гострі роги - ще піди його вполюй.
Друга фаза такаркорської цивілізації почалась приблизно в середині VII тис. до н. е. В цей час вони вели уже більш-менш осідле життя - принаймні, саме в цей період в долині Такаркорі з'явились поховання, причому переважно дітей і жінок. Чоловіків практично не ховали, що можна вважати свідченням матриархальної або принаймні, матрилінійної структури їх суспільства. Науковці цей період звуть пасторальним - він продовжується до десь початку-середини IV тис. до н. е. та іноді ділиться на дві частини. До ранньо-пасторального періоду відносять час, коли такаркорці зберігали мисливський образ життя на рівні із скотарським, а до середнього - коли у них стало переважати птахівництво.
І нарешті, "пізньо-пасторальним" періодом вважається період, коли гори Акакуса почала повільно поглинати пустеля - з середини IV тис. до н. е. до середини II тис. до н. е. Озера в цей час обміліли і почали висихати, що зробило неможливим культивацію традиційних для такаркорців водолюбних рослин, а отже - птахівництво стало складнішим. Вони знову повернулись до мисливства і швидко деградували - навіть замість поховань вони будували кам'яні кургани. Такаркорці тримались за рідну долину практично до останнього, але утворення Ергу Такаркорі практично знищило долину і перетворило її на скелясту пустку, якою вона є в нинішній час.
Цілком можливо, що в середньо-пасторальний період такаркорці почали активно "будуватись" - принаймні, печери вони використовували як загони для тварин та як поховальні камери. На жаль, поки що "сильних" свідчень того, що такаркорська цивілізація перейшла від печерно-таборних поселень до прото-міст поки що нема - втім, їх сліди могла знищити пустеля, або й самі такаркорці могли розібрати будівлі на поховальні кургани і бар'єри від пустельних вітрів. А от в тому, що їх цивілізація як мінімум не поступалась додинастичному чи навіть ранньодинастичному Єгипту, напевне, сумніватись не варто - техніка муміфікації, яку розробили такаркорці для поховань в часи розквіту своєї цивілізації, була достатньо високою, щоб навіть зберегти до сьогодні придатні для аналізу залишки ДНК.
І ось тут криється головне відкриття. Уже в нинішньому, 2025 р., науковці з лейпцигського Інститута Макса Планка провели аналіз ДНК із двох мумій і виявили, що вони належать до раніше невідомої субрасової групи, близької до так званої іберо-мавританської, або ж мехтоїдної раси - яку іноді звуть "африканським кроманьйонцем". Якщо простіше - такаркорці є надзвичайно стародавнім відгалуженням, а може й буквально предками європейців. Тому що в генетичному профілі такаркорських мумій відсоток неандертальських генів виявився вдвічі меншим, ніж у сучасних представників мехтоїдної субраси - берберів та туарегів - а також доіндоєвропейського населення Европи, а це значить, що генетично такаркорці "старші" за них.
Крім того, дослідження показали, що такаркорці не були повністю ізольованими - у них знайшли майже 7% домішок, характерних для стародавніх натуфійців - а це значить, що вони мали контакти із Дельтою Ніла і навіть із долиною ріки Йордан. І це значно, значно менше, ніж у тафоралтів - стародавніх мехтоїдів середземноморського узбережжя Африки, які лише на 40% співпадають із такаркорцями. Що приводить нас до гіпотези, що стародавні такаркорці - не лише далекі пращури європейців, а є залишком "чистокровних африканських кроманьйонців", однієї із найстарших на нашій планеті гілок людства, яка сягає 30 тисяч років в минуле.
Найцікавіше в цьому відкритті не лише разючий "генетичний вік" мешканців прадавньої Такаркорі, а те, якими вони були - цілком можливо, що схожими на сучасних мешканців узбережжя Середземного Моря - берберів, але певніше за все - вони були схожими на гуанчів, стародавніх мешканців Канарських островів, які якраз і вважаються останнім уламком "африканських кроманьйонців". А гуанчі були світлошкірими, із сірими та синіми (!) очима і темно-рудуватим волоссям. Попри те, що гуанчі - острівний народ, вони мали уявлення про мегалітичне будівництво, а на острові Тенеріфе навіть є натуральні ступенчасті піраміди. Ще у них побутував ряд специфічних мисливських мов, заснованих на... свисті. До наших днів дожили лише суржики - типу сільбо-гомеро, який представляє собою іспансько-гуанчський суржик - але і в доіспанські часи це була вимираюча мова. Справа в тому, що свист сильно викривлюється луною (ехом) на широкому просторі, і відповідні "свистячі" мовні конструкції мають сенс лише в умовах печер або складної системи каньйонів - саме так, схожої на місцину гір Тадрарт-Акакус.
Є й більш виразні свідчення спорідненості гуанчів із мешканцями стародавньої Сахари. Наприклад, гуанчі муміфікували своїх мертвих - чого не подибується ні у кого з їх сусідів. Цікава деталь: їх правитель звався "менсей". Це слово не лише є предком частки "-мант-", як в слові "мантія", або в назві найвищого ранга ремісників та чарівників (навіть зараз техномантами іноді поштиво звуть спеціалістів з високих технологій) - а це надзвичайно стародавнє слово, яке уходить корінням саме в Північну Африку. Скажімо, правителі колись могутньої імперії Малі титулували себе терміном "манса", а у представників племені мандінка, які живуть в Нігері, Чаді та Гамбії, "манса" означає буквально "правитель". Причому мандінка - це окрема загадка Північної Африки, у них в генотипі збереглись фрагменти генів, які сягають 35 тис. років тому - небагато, не більше 2%, але це гени саме тих часів, коли з виду Homo Sapiens виокремились кроманьйонці...
Так що для тих, хто дуже сильно пишається світлою шкірою і переживає, що може виявитись нащадком стародавніх африканців, у мене важливі новини - відкриття в Такаркорі свідчить, що швидше за все, світлим кольором шкіри європейці завдячують не просто "африканському кроманьйонцю" - а саме вихідцям із "зеленої Сахари". Щоправда, аби остаточно це доказати, необхідно все-таки зрозуміти - якою вона була насправді - стародавня, доїсторична, загадкова Сахара.
Можливо, казкове "мідне місто" - це метафоричний образ стародавньої Сахари, чиї квітучі гори, степи, поля та цілі дивовижні цивілізації були поглинуті пісками, залишивши по собі лише уривчасті легенди. А можливо, воно і зараз десь там, серед пустельних дюн, досі очікує свого першовідкривача. Адже ми лише почали відкривати цю сторінку історії і хтозна, скільки всього ми іще не знайшли...