don_katalan (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
don_katalan) wrote2024-10-28 09:01 am
don_katalan) wrote2024-10-28 09:01 am
Vassyl Trylis · ПРО ДОЛЮ ЗЕМЛЕРОБСЬКОЇ ЦИВІЛЇЗАЦЇЇ
Українська землеробська цивілїзацїя не збулася, і цьому немає нї ради, нї навіть пояснення. Не збулася, бо це було неможливо. Не збулася, і все. Така її судьба, а судьбі, на відміну від долї, не можна нї ради дати, нї навіть пояснення.
Але про неї, землеробську цивілїзацїю, можна думати, мріяти, говорити. Бо ті засади, «заготовки», що їх українцї показали собі й світові, не були примарами. Це таки була справжня, змістовна й досконала культура, пам’ятки й продукти якої світитимуть людству й через віки. Не досягнувши своєї повної зрілости, не увінчавшись для всїх очевидною й переконливою цивілїзацїєю, вони залишаться в історії назавжди молодими, квітучими, як полеглі герої, котрим вічно буде 28 років і безперечна вічна слава.
І вічно будитимуть вони живих, спонукаючи їх до повернення, до здїйснення мрії. Аби були живі.
Цивілїзацїй, тобто великих культур, які досягли повного розквіту й природного завершення, на нашій планетї було немало, але не так і багато. Історична наука нараховує їх від одиниць до кількох десятків. Назвемо головні: Шумери, Єгипет, Китай, Індїя, Арабський світ, Майя, Грецїя, Рим, сучасний Християнський світ (Західна Європа, Америка, Австралїя).Майже всї цї імена зберегли сучасні нам держави, але це вже тільки імена, під ними ховаються інші, значно дрібнїші сутностї, зокрема й Християнський світ, до якого незначною, майже непримітною складовою часткою входить і Україна. Яку я тут хочу порівняти… з Єгипетською цивілїзацїєю!
Для цього нам доведеться трохи почитати.
О. Шпенґлер. З його знаменитого «Присмерку Європи»:
«…звернемося ще раз до величезного явища єгипетського стилю. Якщо це взагалї можливо в будь-якому стилї, то саме тут ми бачимо оволодїння смертю. Тут вічнїстю відмічена кожна риса; не запаморочлива пристрасть, яка в готицї спрямовує свій лет, прагнучи віддалитися від земного й загубитися в потойбічних просторах, не та надто тілесна й на наш погляд дещо поверхова схильнісьт античности оточувати себе хвилинними насолодами й забувати все інше. Єгипетський стиль сповнений глибокого реалїзму. Він захоплює все проминуще; він визнає все стале та обмежене – і саме тому аж до останньої своєї епохи віддає перевагу каменю як матеріалу – але ж і з тим, щоб подолати його. У Рембрандта, Бетховена й Мікеланджело в кожнім штрихові ми відчуваємо страх перед простором; в архітектурі Мемфіса й Фів цей страх залишається далеко позаду.
«Близько 1100 року, одночасно в Францїї, Верхнїй Італїї й Західній Нїмеччинї, входять у звичай перекриття серединного корабля соборів зводом замість ранїше поширених пласких стель. Єгипетський стиль починається з творчого акту однакової несвідомости й символїчної виразности. На початку IV династїї (2930 р. до н. е.) в життя раптом вступає прасимвол дороги. Світотворче переживання глибини, властиве єгипетській душі, отримує свій зміст від самого фактора напрямку: глибина простору як час, що став нерухомим, далина, смерть, судьба безроздїльно панують над способами вираження; виключно чуттєві виміри довжини й ширини перетворюються в супутню поверхню, яка обмежує й наперед визначає дорогу судьби. Не менш несподївано при початку V династїї з’являється специфічно єгипетський низький рельєф, що вимагає споглядання зблизька й своїм циклїчним розпорядком вимушує глядача рухатися вздовж поверхнї стїни в певному напрямку. (*Ясність плану єгипетської й західної історії дозволяє порівнювати їх у всїх підроздїлах, і таке порівняння варте було б спецїального дослїдження з історії обох культур: IV династїя з її строгим стилем пірамід(2930-2750 рр.; Хеопс, Хафрен) відповідають романському стилю й раннїй готицї (900-1100); V династїя (2750-2625; Сахура – розквіту готики (1110-1250); VІ династїя, епоха розквіту архаїчного портретного мистецтва (2625-2475: Піопі І і ІІ) – пізнїй готицї (1250-1400). «Фамільна схожість» цих фаз набагато глибша, нїж нам здається.)
«XVIIIЄгипетський стиль абсолютно архітектонїчний аж до епохи згасання єгипетської душі. Він не допускає жодних відступів у бік розважального мистецтва, нїякого станкового живопису, нїяких бюстів, нїякої світської музики. В античностї з початком іонїки провідна роль у витвореннї стилю переходить від архітектури до незалежної від неї пластики; в епоху бароко вона переходить до музики, мова форм якої, своєю чергою, панує над усїм зодчеством XVIII столїття; у арабів з настанням ісламітської фази орнаментика арабески розчиняє всї форми архітектури, живопису й пластики, надаючи всьому стилю якийсь особливий відбиток, який би ми тепер назвали характерним для прикладного мистецтва. В Єгипті й далї безроздїльно панує архітектура. Хіба що тільки пом’якшує свою мову. В залах пірамідних храмів IV династїї стоять без будь-яких прикрас стовпи з гострими кантами. В будовах V династїї з’являється рослинна колонна. Велетенські скам’янїлі лотоси й пучки папіруса виростають з напівпрозорої алебастрової підлоги, що зображує воду, їх оточують пурпурові стїни. Стелю прикрашають птахи й зорі. Священна дорога від воріт до погребальної кімнати – картина життя – представляє собою потік. Це сам Нїл, злитий в одне цїле з простором напрямку. Дух вітчизняної землї поєднується з народженою з нього душею. Точно таким самим чином евклїдівське буття античної культури прив’язане таємничими струнами до численних дрібних островів та передгір’їв Егейського моря, а пристрасть Заходу з її вічним стремлїнням у безкінечність – до широких низин Франконїї, Бургундїї та Саксонїї.
«Єгипетському стилю властивий такий неосяжний надлишок виразности, який за інших умов видається просто неможливим. Менї здається, що нудьга, оце розрідження, розчинення окремих моментів життя, знайома нам точно так само, як і грекам, була абсолютно чужа єгипетській душі. Жити й тільки жити, вкладати в кожну хвилину якнайбільше дїяння – це робиться необхідністю за умови такого погляду на світ, перед символами ієроглїфів, мумій і надгробних пірамід. Можна тільки відчути такий уклад життя, а не виразити його словами. Правилом є не наша «воля», не антична σωφροσύνη (здоровий глузд), а якась непіддатна словам повнота буття. Люди не пишуть і не говорять, вони творять і дїють. Велике, величезне мовчання – таке перше наше враження від усього єгипетського – вводить в оману стосовно потуги їхнього чину. Не існує іншої культури з вищою мірою душевного життя. Немає всенародних зборів, немає балакучої античної громадськости, немає півнїчних гір лїтератури й публїцистики – тільки чітко впевнена сама собою зрозуміла дїяльність.
«Єгипет мав математику найвищого гатунку, але вона проявлялась виключно в майстерній будівельній технїцї, незрівнянній системі каналів, дивовижній астрономічній практицї – і не залишила жодної теоретичної працї («Рахівну книгу» Яхмоса не можна вважати чимось серйозним). Уже Стародавнє Царство (йому відповідає епоха нїмецьких імператорів) мало соцїальну економіку, яку мало кому вдавалося перевершити, вона передбачала хід розвитку на цїлі покоління, а проте мала форму добре розчленованої бюрократичної держави, де була продумана кожна дрібниця. Римляни мусили спиратись саме на неї, щоб зберегти життєздатність своєї Імперії, хоча нїколи не розуміли як слїд її духу. Єгипту довелося годувати Імперію, постачати їй гроші та управляти нею. Завдяки своїм зразковим державним установам, Єгипет став природним нервом Імперії, Цезар навіть мав намір перенести свою резиденцїю в Александрію. І при всьому цьому не існує жодної єгипетської працї з державного права та фінансової науки! Пізнїше римляни присвоїли собі лїтературну славу, впорядкувавши як систему тїнь тієї мудрости.
«Менї здається, що ми й досї не підозріваємо, яка значна частина Corpus Juris (самого витвору, а не римської правосвідомости) походять з берегів Нїлу. Єгиптяни були філософами, але у них не було «філософії». Нїде нїяких ознак теорії і тільки небагатьом доступна практична майстерність.»
(далї буде)
Але про неї, землеробську цивілїзацїю, можна думати, мріяти, говорити. Бо ті засади, «заготовки», що їх українцї показали собі й світові, не були примарами. Це таки була справжня, змістовна й досконала культура, пам’ятки й продукти якої світитимуть людству й через віки. Не досягнувши своєї повної зрілости, не увінчавшись для всїх очевидною й переконливою цивілїзацїєю, вони залишаться в історії назавжди молодими, квітучими, як полеглі герої, котрим вічно буде 28 років і безперечна вічна слава.
І вічно будитимуть вони живих, спонукаючи їх до повернення, до здїйснення мрії. Аби були живі.
Цивілїзацїй, тобто великих культур, які досягли повного розквіту й природного завершення, на нашій планетї було немало, але не так і багато. Історична наука нараховує їх від одиниць до кількох десятків. Назвемо головні: Шумери, Єгипет, Китай, Індїя, Арабський світ, Майя, Грецїя, Рим, сучасний Християнський світ (Західна Європа, Америка, Австралїя).Майже всї цї імена зберегли сучасні нам держави, але це вже тільки імена, під ними ховаються інші, значно дрібнїші сутностї, зокрема й Християнський світ, до якого незначною, майже непримітною складовою часткою входить і Україна. Яку я тут хочу порівняти… з Єгипетською цивілїзацїєю!
Для цього нам доведеться трохи почитати.
О. Шпенґлер. З його знаменитого «Присмерку Європи»:
«…звернемося ще раз до величезного явища єгипетського стилю. Якщо це взагалї можливо в будь-якому стилї, то саме тут ми бачимо оволодїння смертю. Тут вічнїстю відмічена кожна риса; не запаморочлива пристрасть, яка в готицї спрямовує свій лет, прагнучи віддалитися від земного й загубитися в потойбічних просторах, не та надто тілесна й на наш погляд дещо поверхова схильнісьт античности оточувати себе хвилинними насолодами й забувати все інше. Єгипетський стиль сповнений глибокого реалїзму. Він захоплює все проминуще; він визнає все стале та обмежене – і саме тому аж до останньої своєї епохи віддає перевагу каменю як матеріалу – але ж і з тим, щоб подолати його. У Рембрандта, Бетховена й Мікеланджело в кожнім штрихові ми відчуваємо страх перед простором; в архітектурі Мемфіса й Фів цей страх залишається далеко позаду.
«Близько 1100 року, одночасно в Францїї, Верхнїй Італїї й Західній Нїмеччинї, входять у звичай перекриття серединного корабля соборів зводом замість ранїше поширених пласких стель. Єгипетський стиль починається з творчого акту однакової несвідомости й символїчної виразности. На початку IV династїї (2930 р. до н. е.) в життя раптом вступає прасимвол дороги. Світотворче переживання глибини, властиве єгипетській душі, отримує свій зміст від самого фактора напрямку: глибина простору як час, що став нерухомим, далина, смерть, судьба безроздїльно панують над способами вираження; виключно чуттєві виміри довжини й ширини перетворюються в супутню поверхню, яка обмежує й наперед визначає дорогу судьби. Не менш несподївано при початку V династїї з’являється специфічно єгипетський низький рельєф, що вимагає споглядання зблизька й своїм циклїчним розпорядком вимушує глядача рухатися вздовж поверхнї стїни в певному напрямку. (*Ясність плану єгипетської й західної історії дозволяє порівнювати їх у всїх підроздїлах, і таке порівняння варте було б спецїального дослїдження з історії обох культур: IV династїя з її строгим стилем пірамід(2930-2750 рр.; Хеопс, Хафрен) відповідають романському стилю й раннїй готицї (900-1100); V династїя (2750-2625; Сахура – розквіту готики (1110-1250); VІ династїя, епоха розквіту архаїчного портретного мистецтва (2625-2475: Піопі І і ІІ) – пізнїй готицї (1250-1400). «Фамільна схожість» цих фаз набагато глибша, нїж нам здається.)
«XVIIIЄгипетський стиль абсолютно архітектонїчний аж до епохи згасання єгипетської душі. Він не допускає жодних відступів у бік розважального мистецтва, нїякого станкового живопису, нїяких бюстів, нїякої світської музики. В античностї з початком іонїки провідна роль у витвореннї стилю переходить від архітектури до незалежної від неї пластики; в епоху бароко вона переходить до музики, мова форм якої, своєю чергою, панує над усїм зодчеством XVIII столїття; у арабів з настанням ісламітської фази орнаментика арабески розчиняє всї форми архітектури, живопису й пластики, надаючи всьому стилю якийсь особливий відбиток, який би ми тепер назвали характерним для прикладного мистецтва. В Єгипті й далї безроздїльно панує архітектура. Хіба що тільки пом’якшує свою мову. В залах пірамідних храмів IV династїї стоять без будь-яких прикрас стовпи з гострими кантами. В будовах V династїї з’являється рослинна колонна. Велетенські скам’янїлі лотоси й пучки папіруса виростають з напівпрозорої алебастрової підлоги, що зображує воду, їх оточують пурпурові стїни. Стелю прикрашають птахи й зорі. Священна дорога від воріт до погребальної кімнати – картина життя – представляє собою потік. Це сам Нїл, злитий в одне цїле з простором напрямку. Дух вітчизняної землї поєднується з народженою з нього душею. Точно таким самим чином евклїдівське буття античної культури прив’язане таємничими струнами до численних дрібних островів та передгір’їв Егейського моря, а пристрасть Заходу з її вічним стремлїнням у безкінечність – до широких низин Франконїї, Бургундїї та Саксонїї.
«Єгипетському стилю властивий такий неосяжний надлишок виразности, який за інших умов видається просто неможливим. Менї здається, що нудьга, оце розрідження, розчинення окремих моментів життя, знайома нам точно так само, як і грекам, була абсолютно чужа єгипетській душі. Жити й тільки жити, вкладати в кожну хвилину якнайбільше дїяння – це робиться необхідністю за умови такого погляду на світ, перед символами ієроглїфів, мумій і надгробних пірамід. Можна тільки відчути такий уклад життя, а не виразити його словами. Правилом є не наша «воля», не антична σωφροσύνη (здоровий глузд), а якась непіддатна словам повнота буття. Люди не пишуть і не говорять, вони творять і дїють. Велике, величезне мовчання – таке перше наше враження від усього єгипетського – вводить в оману стосовно потуги їхнього чину. Не існує іншої культури з вищою мірою душевного життя. Немає всенародних зборів, немає балакучої античної громадськости, немає півнїчних гір лїтератури й публїцистики – тільки чітко впевнена сама собою зрозуміла дїяльність.
«Єгипет мав математику найвищого гатунку, але вона проявлялась виключно в майстерній будівельній технїцї, незрівнянній системі каналів, дивовижній астрономічній практицї – і не залишила жодної теоретичної працї («Рахівну книгу» Яхмоса не можна вважати чимось серйозним). Уже Стародавнє Царство (йому відповідає епоха нїмецьких імператорів) мало соцїальну економіку, яку мало кому вдавалося перевершити, вона передбачала хід розвитку на цїлі покоління, а проте мала форму добре розчленованої бюрократичної держави, де була продумана кожна дрібниця. Римляни мусили спиратись саме на неї, щоб зберегти життєздатність своєї Імперії, хоча нїколи не розуміли як слїд її духу. Єгипту довелося годувати Імперію, постачати їй гроші та управляти нею. Завдяки своїм зразковим державним установам, Єгипет став природним нервом Імперії, Цезар навіть мав намір перенести свою резиденцїю в Александрію. І при всьому цьому не існує жодної єгипетської працї з державного права та фінансової науки! Пізнїше римляни присвоїли собі лїтературну славу, впорядкувавши як систему тїнь тієї мудрости.
«Менї здається, що ми й досї не підозріваємо, яка значна частина Corpus Juris (самого витвору, а не римської правосвідомости) походять з берегів Нїлу. Єгиптяни були філософами, але у них не було «філософії». Нїде нїяких ознак теорії і тільки небагатьом доступна практична майстерність.»
(далї буде)