don_katalan (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
don_katalan) wrote2024-05-09 08:56 am
don_katalan) wrote2024-05-09 08:56 am
Брати Капранови · Історії ми ніколи не любили
Ну, тобто як не любили - Вальтера Скотта читали-перечитували, викопані з очаківської землі ядра, черепки та монети зберігали, перебирали та обмінювали, розповіді бабусі про її дитинство й молодість слухали із захопленням (а це про початок ХХ століття, якщо що), в Очаківський музей дивитися на зброю та амфори ходили із задоволенням.
А от історії не любили. Уроки історії у школі, науково-популярні книжки - усе це викликало нудоту. Мабуть, через те, що там не було ані сюжету, ані логіки, ані героїв - того, на чому будується добрий історичний роман. Крім того радянська версія історії викликала внутрішній протест через те, що вона не збігалася з розповідями бабусі. Бабуся розповідала і про інститут шляхетних дівчат, де вчилася, і про те, як ховалася від революції в гухому селі, і про те, як тікала від НКВД, коли посадили діда - а в підручниках про це не було. Ну а якщо тобі брешуть про ХХ століття, то де гарантія, що не брешуть, розповідаючи про ХІІ-те?
У такій суперечності ми й прожили до початку 2000-х, коли підросли діти і постала конкретна проблема - шкільні уроки історії. Пам'ятаю, як намагався пояснити старшому Андрієві, що таке Реформація, спираючись на щойно видану "Основами" Історію Європи Нормана Дейвіса. Там така цеглина, що заморишся сторінки гортати, не те, щоб читати.
Ну і ЗНО. Ми любимо розповідати про те, як молодший Сергій підійшов до нас перед ЗНО і запитав, яка в історії система, як можна це запам"ятати. І це правда, така розмова була. Ми тоді не знайшли, що відповісти. І справді, яка в історії система? От математика - інша справа, там аксіоми, теореми, логіка та послідовність. А українська історія - каша з князів, гетьманів та письменників.
Тому після спілкування з сином ми зрозуміли, що він не єдиний, хто не може прорватися крізь історію, а значить існує потенційний попит на зрозумілу та коротку версію української історії. Так прийшло рішення написати книжку, яка б викладала шкільний курс історії, але по-людськи, коротко і яскраво.
Ну а оскільки ми бачили перед собою потенційну аудиторію - передусім діти, то одразу запитали себе: що їм як читачам потрібно?
Насамперед, звісно, книжка має бути тонкою, товсту більшість не прочитає. По-друге, вона має бути з картинками, бо зараз навіть найбільш затрапезний сайт має картинки, без картинок книжку не куплять. Ну і по-третє, ми вичленували головну відмінність наших дітей від нас. І полягає вона в тому, що в них відсутній інстинкт перегортання сторінок. Мишка, тачпад, такскрин - от їхні головні інструменти. А що це значить? Те, що у нашій майбутній книзі не треба буде перевертати сторінки. Як це зробити? А так, що один розділ має розташовуватися на одному розгорті, як на екрані комп'ютера. Прочитав - закрив або перейшов до наступного екрану.
Так з'явилася концепція поєднання тексту з кольоровими картами та коміксами. Крім того як досвідчені вже письменники ми зрозуміли, що епоха запам'ятовується тоді, коли вона пов'язана з героєм. Усі ми знаємо французького короля Людовика ХІІІ. Чому? Бо д'Артаньян. А Людовик ХІІ існував у природі? А ХVII-й? Так до комікса і карти додався портрет головного героя епохи.
Дмитро взяв на себе основну частину текстів, я - сценарії коміксів та художників, створення карт та портретів - звісно, не власноруч, а через виконавців.
Далі все просто - беремо загальновідому інформацію, розкидаємо по періодах, літературизоємо, малюємо - і готово!
Проте не дарма ми раніше не любили історії. Адже тільки-но почавши читати підручники, ми зрозуміли, що їх не можна викласти літературно, бо вся наведена інформація фрагментарна, заплутана, де головне, де другорядне - не зрозуміло, і на чому робити акценти, не розбереш. Довелося розширити інформаційні обрії в бік професійної літератури, і тут з'ясувалоися, що українська історія - зовсім не така, як її нам викладають і як пишуть у підручниках наших дітей. І головна проблема у тому, що Україна не є головною героїнею української історії. Уявляєте? Українська історія - це не про Україну. Адже кожен письменник підтвердить - головну героїню треба вести уважно, не пропускати жодних важливих моментів, стежити за психологічним станом, розуміти, куди вона іде. А тут - каша-малаша, ні про що.
Отже довелося взятися за історію України по-справжньому, бо тільки так можна створити коротку і зрозумілу книжку. Товсту книжку писати легко - сів і пишеш. А для тонкої треба спочатку осягнути розумом весь матеріал, структурувати його, систематизувати, визначити пріоритети, відшліфувати формулювання.
Скільки ми проговорили, сидячи, як завжди, на терасі в саду - там було головне місце наших дискусій. Зараз я теж сиджу на терасі, але говорити можу хіба із небом над собою. А тоді ми шукали, вишукували, обмірковували, пропонували, опонували - аж поки вийшли на принцип організації та структуру майбутньої книжки.
Ключем стала назва. Як назвати книжку з історії України? "Історія України" - надто пафосно і самонадіяно. Ми ж не Грушевські і не Аркаси. Тому словосполучення "історія Незалежності" виникло як певна провокація - адже тоді всі знали, що незалежність нам упала з неба, а точніше, з Біловізької Пущі, а до того наш народ тисячі років поневірявся і страждав під рукою колонізаторів. Може, ви не повірите, але на початку 2000-х це була панівна ідеологія. А тут раптом "іторія Незалежності" - таку книжку принаймні візьмуть до рук.
Ну а коли визначилися з назвою, став зрозумілим сюжет, і це - історія української державності. Так нам вдалося уникнути слизьких місць походження народів та гіпотез про оріїв-аріїв.
Окреме питання - регіональне. Якщо ми говоримо, що Крим - це Україна, значить книжка має включати історію Криму, правильно? І Закарпаття, і Слобожанщини, і Сіверщини, і Волині, і Таврії, і Бессарабії - причому не фрагментарно, як у підручниках "тим часом на Галичині", а паралельно і послідовно. Ще один виклик.
Наступна проблема виникла з художниками. За портрети ми умовили взятися майбутнього кума Юрій Журавель, йому сподобалося, і врешті-решт звідти народився його персональний видавничий проект "Знай наших". Комікси малювали п'ять художників з різних міст України - Дніпра, Чернігова, Миколаєва, Львова. Вінниці. За результатами роботи ми отримали плідну й довгу співпрацю з Alexandr Kostenko, з яким потім зробили багато книжок, в тому числі й Історію Європи. Обкладинку намалювала Oksana Kapranova - художниця, дизайнерка і наша дочка. Ми взагалі охоче співпрацюємо з рідними людьми, і виходить гарний результат.
Звісно, брати на себе відповідальність за історичну книжку - справа невдячна, тому буквально з перших місяців роботи ми запросили рецензентів, зокрема старшого брата, філософа, культуролога та релігієзнавця Сергій Капранов та проректора Острозької академії Петро Кралюк , з яким відтоді міцно затоваришували. Дуже смішна історія вийшла з однією дуже відомою науковицею, яка почитала текст, повиправляла і сказала, щоб ми її імені не згадували. Ну гаразд - не хочеш, як хочеш. Але приколи почалися тоді, коли ми почали розбиратися з її виправленнями - жодне з них насправді не було коректним, і для того, щоб спростувати їх, нам довелося шукати дисертації, захищені по цих питаннях. Ну, наприклад, вона викреслила тезу про те, що опришки і гайдамаки діяли одночасно і були союзниками - зараз це вже очевидно, а тоді вважалося, що Карпати - щось одне, а Запорожжя - щось інше.
Ну і гроші - стільки художників, стільки роботи, всім треба платити, а своїх грошей в нас саме не було. І тут знайшовся мудрець-філософ, портрет якого вміщено на задньому форзаці книжки. Він зрозумів стратегічне значення нашого проекту і профінансував його - це один з небагатьох випадків. коли ми брали у когось кошти.. І ми досі дякуємо йому в кожному перевиданні, яке виходить друком, а він ще й постійно купує цю книжку, щоб розповсюджувати серед студентів, бізнесменів, дітей та взагалі українців.
Такий складний процес тривав кілька років, і нарешті перед Львівським Форумом 2013-го ми видали книжку.
Як завжди, стали Запорожцем біля входу на ярмарок - і що тут почалося! Нам не було коли зітхнути, черга за книжкою не скінчувалася, навіть Арсеній Яценюк дисципліновано відстояв, хоч йому й пропонували пройти вперед.
На презентацію до Книгарні Є нам вдалося запросити першого президента України Леоніда Кравчука і автора Акту проголошення незалежності України Левка Лук'яненка, з яким ми відтоді потоваришували.
Таким чином вперше у своїй видавничій кар'єрі ми одразу влучили у десятку. Потім був тур університетськими містами - бо ми вважали своєю цільовою аудиторією майбутніх учителів історії та мови. Звісно, не обійшлося без курйозів - так у першому виданні під виглядом Міхновського у нас виявився портрет Болбочана - через великі вуса, але друге видання вийшло буквально одразу після Форуму, тому ми виправилися.
Книжка залишається бестселером уже десять років - оскільки кожного року підростають десятки тисяч дітей, які мають стати українцями, а "Мальована історія Незалежності України" - це історичний мінімум українця.
Отак мимоволі ми влетіли в історію.
Хотів у цьому ж пості розповісти і про канал імені Шевченка, і про Історію Європи, але бачу, що це буде занадто - адже кожен з цих має не менш цікаву біографію. Тому про все по черзі.
А на першому фото - Дмитро, головний двигун і методолог наших історичних досліджень.
А от історії не любили. Уроки історії у школі, науково-популярні книжки - усе це викликало нудоту. Мабуть, через те, що там не було ані сюжету, ані логіки, ані героїв - того, на чому будується добрий історичний роман. Крім того радянська версія історії викликала внутрішній протест через те, що вона не збігалася з розповідями бабусі. Бабуся розповідала і про інститут шляхетних дівчат, де вчилася, і про те, як ховалася від революції в гухому селі, і про те, як тікала від НКВД, коли посадили діда - а в підручниках про це не було. Ну а якщо тобі брешуть про ХХ століття, то де гарантія, що не брешуть, розповідаючи про ХІІ-те?
У такій суперечності ми й прожили до початку 2000-х, коли підросли діти і постала конкретна проблема - шкільні уроки історії. Пам'ятаю, як намагався пояснити старшому Андрієві, що таке Реформація, спираючись на щойно видану "Основами" Історію Європи Нормана Дейвіса. Там така цеглина, що заморишся сторінки гортати, не те, щоб читати.
Ну і ЗНО. Ми любимо розповідати про те, як молодший Сергій підійшов до нас перед ЗНО і запитав, яка в історії система, як можна це запам"ятати. І це правда, така розмова була. Ми тоді не знайшли, що відповісти. І справді, яка в історії система? От математика - інша справа, там аксіоми, теореми, логіка та послідовність. А українська історія - каша з князів, гетьманів та письменників.
Тому після спілкування з сином ми зрозуміли, що він не єдиний, хто не може прорватися крізь історію, а значить існує потенційний попит на зрозумілу та коротку версію української історії. Так прийшло рішення написати книжку, яка б викладала шкільний курс історії, але по-людськи, коротко і яскраво.
Ну а оскільки ми бачили перед собою потенційну аудиторію - передусім діти, то одразу запитали себе: що їм як читачам потрібно?
Насамперед, звісно, книжка має бути тонкою, товсту більшість не прочитає. По-друге, вона має бути з картинками, бо зараз навіть найбільш затрапезний сайт має картинки, без картинок книжку не куплять. Ну і по-третє, ми вичленували головну відмінність наших дітей від нас. І полягає вона в тому, що в них відсутній інстинкт перегортання сторінок. Мишка, тачпад, такскрин - от їхні головні інструменти. А що це значить? Те, що у нашій майбутній книзі не треба буде перевертати сторінки. Як це зробити? А так, що один розділ має розташовуватися на одному розгорті, як на екрані комп'ютера. Прочитав - закрив або перейшов до наступного екрану.
Так з'явилася концепція поєднання тексту з кольоровими картами та коміксами. Крім того як досвідчені вже письменники ми зрозуміли, що епоха запам'ятовується тоді, коли вона пов'язана з героєм. Усі ми знаємо французького короля Людовика ХІІІ. Чому? Бо д'Артаньян. А Людовик ХІІ існував у природі? А ХVII-й? Так до комікса і карти додався портрет головного героя епохи.
Дмитро взяв на себе основну частину текстів, я - сценарії коміксів та художників, створення карт та портретів - звісно, не власноруч, а через виконавців.
Далі все просто - беремо загальновідому інформацію, розкидаємо по періодах, літературизоємо, малюємо - і готово!
Проте не дарма ми раніше не любили історії. Адже тільки-но почавши читати підручники, ми зрозуміли, що їх не можна викласти літературно, бо вся наведена інформація фрагментарна, заплутана, де головне, де другорядне - не зрозуміло, і на чому робити акценти, не розбереш. Довелося розширити інформаційні обрії в бік професійної літератури, і тут з'ясувалоися, що українська історія - зовсім не така, як її нам викладають і як пишуть у підручниках наших дітей. І головна проблема у тому, що Україна не є головною героїнею української історії. Уявляєте? Українська історія - це не про Україну. Адже кожен письменник підтвердить - головну героїню треба вести уважно, не пропускати жодних важливих моментів, стежити за психологічним станом, розуміти, куди вона іде. А тут - каша-малаша, ні про що.
Отже довелося взятися за історію України по-справжньому, бо тільки так можна створити коротку і зрозумілу книжку. Товсту книжку писати легко - сів і пишеш. А для тонкої треба спочатку осягнути розумом весь матеріал, структурувати його, систематизувати, визначити пріоритети, відшліфувати формулювання.
Скільки ми проговорили, сидячи, як завжди, на терасі в саду - там було головне місце наших дискусій. Зараз я теж сиджу на терасі, але говорити можу хіба із небом над собою. А тоді ми шукали, вишукували, обмірковували, пропонували, опонували - аж поки вийшли на принцип організації та структуру майбутньої книжки.
Ключем стала назва. Як назвати книжку з історії України? "Історія України" - надто пафосно і самонадіяно. Ми ж не Грушевські і не Аркаси. Тому словосполучення "історія Незалежності" виникло як певна провокація - адже тоді всі знали, що незалежність нам упала з неба, а точніше, з Біловізької Пущі, а до того наш народ тисячі років поневірявся і страждав під рукою колонізаторів. Може, ви не повірите, але на початку 2000-х це була панівна ідеологія. А тут раптом "іторія Незалежності" - таку книжку принаймні візьмуть до рук.
Ну а коли визначилися з назвою, став зрозумілим сюжет, і це - історія української державності. Так нам вдалося уникнути слизьких місць походження народів та гіпотез про оріїв-аріїв.
Окреме питання - регіональне. Якщо ми говоримо, що Крим - це Україна, значить книжка має включати історію Криму, правильно? І Закарпаття, і Слобожанщини, і Сіверщини, і Волині, і Таврії, і Бессарабії - причому не фрагментарно, як у підручниках "тим часом на Галичині", а паралельно і послідовно. Ще один виклик.
Наступна проблема виникла з художниками. За портрети ми умовили взятися майбутнього кума Юрій Журавель, йому сподобалося, і врешті-решт звідти народився його персональний видавничий проект "Знай наших". Комікси малювали п'ять художників з різних міст України - Дніпра, Чернігова, Миколаєва, Львова. Вінниці. За результатами роботи ми отримали плідну й довгу співпрацю з Alexandr Kostenko, з яким потім зробили багато книжок, в тому числі й Історію Європи. Обкладинку намалювала Oksana Kapranova - художниця, дизайнерка і наша дочка. Ми взагалі охоче співпрацюємо з рідними людьми, і виходить гарний результат.
Звісно, брати на себе відповідальність за історичну книжку - справа невдячна, тому буквально з перших місяців роботи ми запросили рецензентів, зокрема старшого брата, філософа, культуролога та релігієзнавця Сергій Капранов та проректора Острозької академії Петро Кралюк , з яким відтоді міцно затоваришували. Дуже смішна історія вийшла з однією дуже відомою науковицею, яка почитала текст, повиправляла і сказала, щоб ми її імені не згадували. Ну гаразд - не хочеш, як хочеш. Але приколи почалися тоді, коли ми почали розбиратися з її виправленнями - жодне з них насправді не було коректним, і для того, щоб спростувати їх, нам довелося шукати дисертації, захищені по цих питаннях. Ну, наприклад, вона викреслила тезу про те, що опришки і гайдамаки діяли одночасно і були союзниками - зараз це вже очевидно, а тоді вважалося, що Карпати - щось одне, а Запорожжя - щось інше.
Ну і гроші - стільки художників, стільки роботи, всім треба платити, а своїх грошей в нас саме не було. І тут знайшовся мудрець-філософ, портрет якого вміщено на задньому форзаці книжки. Він зрозумів стратегічне значення нашого проекту і профінансував його - це один з небагатьох випадків. коли ми брали у когось кошти.. І ми досі дякуємо йому в кожному перевиданні, яке виходить друком, а він ще й постійно купує цю книжку, щоб розповсюджувати серед студентів, бізнесменів, дітей та взагалі українців.
Такий складний процес тривав кілька років, і нарешті перед Львівським Форумом 2013-го ми видали книжку.
Як завжди, стали Запорожцем біля входу на ярмарок - і що тут почалося! Нам не було коли зітхнути, черга за книжкою не скінчувалася, навіть Арсеній Яценюк дисципліновано відстояв, хоч йому й пропонували пройти вперед.
На презентацію до Книгарні Є нам вдалося запросити першого президента України Леоніда Кравчука і автора Акту проголошення незалежності України Левка Лук'яненка, з яким ми відтоді потоваришували.
Таким чином вперше у своїй видавничій кар'єрі ми одразу влучили у десятку. Потім був тур університетськими містами - бо ми вважали своєю цільовою аудиторією майбутніх учителів історії та мови. Звісно, не обійшлося без курйозів - так у першому виданні під виглядом Міхновського у нас виявився портрет Болбочана - через великі вуса, але друге видання вийшло буквально одразу після Форуму, тому ми виправилися.
Книжка залишається бестселером уже десять років - оскільки кожного року підростають десятки тисяч дітей, які мають стати українцями, а "Мальована історія Незалежності України" - це історичний мінімум українця.
Отак мимоволі ми влетіли в історію.
Хотів у цьому ж пості розповісти і про канал імені Шевченка, і про Історію Європи, але бачу, що це буде занадто - адже кожен з цих має не менш цікаву біографію. Тому про все по черзі.
А на першому фото - Дмитро, головний двигун і методолог наших історичних досліджень.