don_katalan (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
don_katalan) wrote2024-05-03 09:23 am
don_katalan) wrote2024-05-03 09:23 am
Брати Капранови · Тема компромату зайшла читачам. Тому продовжуємо сеанс самовикриття.
СБУ взяло нас на приціл, коли ми залізли в телевізор і таким чином стали частиною політики. Добрі люди навіть згодом показали нам, яким чином нас там класифікують. Але то дрібниці. Бо одного разу Володимирська взялася за нас по-справжньому. Зараз про це вже можна розповідати, то й розповімо.
Отже всі ми пам'ятаємо, а хто не пам'ятає, той знає з підручника, що 2004-го була Помаранчева революція, а перед нею такий собі майор Микола Мельниченко підслухав розмови Кучми та вивалив всю інформацію опозиціонерам. Це підпалило ситуацію, яка й без того вже була критичною.
Потім відбувся Майдан, на якому ми чергували ночами, і, як нещодавно з'ясувалося, командував тоді нічною вартою такий собі Дмитро Яроша, але зараз не про це.
Отже Майдан переміг, відбувся третій тур виборів, на який ми поїхали спостерігати в рідний Очаків і тут іще один прикол - команду на Миколаївську область від помаранчевих збирала така собі Тетяна Монтян, вона тоді ще була цілком адекватною, хоч і не без причучуреності.
Але далі не про Монтян, а про Мельниченка. Хоча Очаків теж заслуговує на згадку, тому що там ми побачили, що наші однокласники сидять у комісіях від Ющенка, а вчителі - від Януковича. А на одній з дільниць до нас підійшли спостерігачки від Реіонів і запропонували по-земляцьки відсвяткувати закінчення виборів разом. "Скільки вас?" - запитала цинічна керівниця їхнього штабу. Ми сказали, що шестеро. Вона підняла брови: "Усі чоловіки? Ну тоді на кожного по дві буде".
Ми не стали перевіряти, чого чи кого мало бути по дві, а після голосування поїхали до Києва, де планували нарешті повернутися до звичайної роботи. Але Бог мав інші плани.
Одного чудового дня потелефонував Михайло Іллєнко і безапеляційно повідомив, що ми з ним їдемо до Варшави, навіщо - він не скаже, але заперечення не приймаються.
Куди тут дінешся? Поїхали
Для балансу кількості братів Михайло теж був з братом Юрієм Іллєнком, так що ми цікаво спілкувалися дорогою в поїзді, а коли вже опинилися на польській території, довідалися мету подорожі - виявляється, ми їхали в гості до майора Мельниченка.
Того самого, що підслуховував був Кучму і на той момент знаходився у розшуку за підозрою у держзраді.
Мельниченко і справді зустрів нас на пероні та повіз у старе місто, де поселив у найнятій великій квартирі.
Чого він хотів? А дуже просто. Брати Іллєнки мали зняти про нього кіно, а Брати Капранови - написати книжку.
Звідки майор знав про Іллєнків, здогадатися нескладно, а от нас йому порадила дружина, яка читала "Кобзар 2000" і повірила у нашу здатність створити новий шедевр.
Отже сидячи два дні у квартирі на вулиці Рицарській, ми слухали і записували на диктофон розповідь майора Мельниченка про те, як йому спало на думку підслухати президента, а заразом і про юність, навчання, друзів і таке інше, що придасться для книжки.
До речі, він пропонував нам гроші за написання. Але які там, в біса, гроші, коли такий матеріал! Тоді це була сенсація, а сенсація має продаватися. Крім того, коли ти пишеш на замовлення, замовник любить втручатися у текст, а на це ми погодитися не могли.
З Іллєнками було складніше - кіно потребує вкладень, і Микола обіцяв, що вони будуть.
Однак наше спілкування несподівано перервалося. Бо у Києві наклав на себе руки колишній міністр Кравченко, і покійний Березовський, який кришував Мельниченка, негайно прислав по того до Варшави свого літака.
Наступного разу з майором ми зустрілися у Лондоні, куди приїхали на виставку London Book Fair. Ми кілька годин провели у барі готелю Мерідіан та Пікаділі сокет та записали ще багато матеріалу.
Ну а третя зустріч відбулася в Москві. Туди нас повіз друг і однокашник Мельниченка, назвемо його Сашком. Сашко сам взяв нам квитки на поїзд - а тоді вони продавалися без прізвищ, це важливо.
Приїхавши на Київський вокзал, ми одразу пішли до кас, де, постоявши трохи в черзі, взяли зворотні квитки на той самий вечір. День провели у розмовах з майором, записали ще багато матеріалу, а ввечері поїхали собі на вокзал.
Підходимо до вагону, даємо квитки провідниці, вона дивиться (а там, нагадую, прізвищ немає), так от, вона дивиться, міняється в лиці і фатальним голосом говорить:
- Це вони.
Ми не встигаємо здивуватися, коли з-за її спини вистрибує провідник і починає пояснювати, що в них невеличка халепа - місця, що їх нам продали, зайняті речами, тому нас пересадять на інші, навіть кращі, поїдемо з комфортом і т.д.
Ну, нам не все одно, де їхати? Хоча насправді, як з'ясувалося, Дмитро щось почав підозрювати - що за речі могли взятися та ще й на трьох полицях купе, аж пасажирів треба пересаджувати? Але вголос нічого не сказав.
Повів нас провідник в самий кінець потягу, завів у вагон, ключем відкрив купе: ласкаво просимо.
Ми розмістилися, четвертої людини в купе немає - і справді, краще їхати утрьох, чим з незнайомою людиною, тим більше, коли ідеться про такі справи, як з Мельниченком.
Отже поїзд поїхав і ми вирішили піти повечеряти. Виходимо з купе, і поруч одразу намальовується провідник.
- Ви в ресторан? Чудово. Тоді я ваше купе закрию, щоб нічого не пропало, бо знаєте. як буває...
Речей у нас із собою особливих не було - їхали на один день. Але хоче людина догодити, то й хай.
Закрив він купе, ідемо ми вагоном і раптом розуміємо, що він порожній. Тобто зовсім. Не лише четвертого в нашому купе - взагалі у жодному купе жодної людини немає. І вагон, нагадаю, останній.
Ну, ми ніколи не страждали на манію переслідування, тому усе це сприйняли з гумором. Мовляв, для нас спеціально причепили вагон, ги-ги-ги.
Приходимо до ресторану, і раптом Дмитро говорить:
- Хлопці, я запам'ятав, на які місця в нас були квитки. Так от, ми той вагон зараз проходили, двері купе були відкриті, і я побачив, що там на полицях немає жодних речей. Їде одна жіночка, симпатична, але наші місця по-рож-ні.
І тут нас накрило. Ми співставили і фатальний голос провідниці, яка побачила наші квитки, і дивну запопадливість провідника, і порожній вагон... Словом, як казав Подерв'янський: я зразу пойняв: це якась хуйня.
Хто це? Бандити? Але бандити не можуть причепити порожній вагон. Значить хто? Правильно.
Тому ми одразу вирішили, що жодних чаїв, кав чи чогось такого пити не будемо - бо хто ж його зна, що туди підсиплять. Взяли пару пляшок закоркованого коньяку, до них закорковану ж таки воду. Від вечері відмовлятися не стали - бо вирішили, що це безпечно, адже тут люди, персонал, навряд чи при всіх наважаться на щось небезпечне.
Поїли, випили, повертаємося до останнього вагону і бачимо, що просто перед нашим купе на розкладному сидінні куняє провідник.
Щойно нас побачив, одразу підскочив, дістав ключі, відкрив купе і довго переконував, що туди ніхто не заходив, що все на місці, бо він пантрував...
Отут нам по-справжньому стало страшно. Коньяк одразу вивітрився, як не було.
Що робити? Це якась провокація - однозначно. Що нам можуть підкинути? Що завгодно - від трупа чи зброї до наркотиків. Навіщо? Та яка різниця, навіщо. Краще про це не довідатися.
Які ще дані? Що купе прослуховують - сто процентів. Тому ми ухвалюємо єдине мудре рішення. Починаємо вголос говорити про те, що все бачимо, що це підлаштована ситуація, що готується провокація. Одразу з трьох телефонів беремося дзвонити до Києва усім знайомим - родичам, друзям, журналістам - та описувати, що відбувається.
Паралельно випиваємо ще пляшку коньяку, від якої нарешті засинаємо.
І прокидаємося...
В Києві. На вокзалі.
Нагадаю, що поїзд вночі пройшов міждержавний кордон і його оглядали прикордонники та митники двох держав. Але нас вони не розбудили і документів не спитали.
Ми вийшли на перон. Провідник десь дівся, вагон був відкритим. Ми озирнулися, перехрестилися і поїхали додому. Що це було, й досі не знаємо. Може, хтось із читачів брав участь у тій операції, то просвітить?
А з Мельниченком у нас згодом трапилася ще одна пригода. Він повернувся до Києва і вирішив дати собі піару. На той момент книжка вже була неактуальною - адже та версія, яку ми створили, не влаштовувала Миколу, а його версія про героїчну боротьбу зі злочинним режимом Кучми не влаштовувала нас і потенційних читачів. Але ми не посварилися, тому Миколи попросив нас допомогти зв'язатися з журналістами. На зустріч до нього поїхав Дмитро.
Зустріч відбувалася у спальному районі. Дмитрові відкрила якась жінка в халаті, нічого не запитала, а просто провела до вітальні, де в телевізорі ішло шоу "Дом-2". Десь годину Дмитро вимушений був страждати від перегляду цього жаху, чекаючи на Миколу. Врешті той приїхав. Поговорили. Мельниченко дав нам розписку, що звільняє від зобов'язань тримати все у таємниці - а як інакше спілкуватися з журналістами. Розписка, до речі, й досі у нас. А коли Дмитро вже попрощався, раптом каже:
- За мною дві машини СБУ їздять, якщо ти зараз вийдеш, то до тебе причепляться, сто процентів.
А воно нам треба, скажіть, будь ласка? І тоді Дмитро ухвалює єдине правильне рішення - піднімається на останній поверх, відкриває ляду на горище, виходить на дах, по ньому іде в пошуках незакритої ляди в іншому під'їзді, аж поки знаходить, і тоді вже спускається вниз та іде двором, зверхньо дивлячись на машини СБУ.
От ви скажете, що це письменницькі фантазії, а учасники подій і досі можуть вам усе підтвердити.
Книжки не вийшло, фльму теж, зате вийшов неоціненний життєвий досвід. До речі, назву ми тоді придумали бомбічну: "Майор Мельниченко: Я вас слухаю!",
Ну а про наступні наші пригоди я розповім у наступних постах.
Отже всі ми пам'ятаємо, а хто не пам'ятає, той знає з підручника, що 2004-го була Помаранчева революція, а перед нею такий собі майор Микола Мельниченко підслухав розмови Кучми та вивалив всю інформацію опозиціонерам. Це підпалило ситуацію, яка й без того вже була критичною.
Потім відбувся Майдан, на якому ми чергували ночами, і, як нещодавно з'ясувалося, командував тоді нічною вартою такий собі Дмитро Яроша, але зараз не про це.
Отже Майдан переміг, відбувся третій тур виборів, на який ми поїхали спостерігати в рідний Очаків і тут іще один прикол - команду на Миколаївську область від помаранчевих збирала така собі Тетяна Монтян, вона тоді ще була цілком адекватною, хоч і не без причучуреності.
Але далі не про Монтян, а про Мельниченка. Хоча Очаків теж заслуговує на згадку, тому що там ми побачили, що наші однокласники сидять у комісіях від Ющенка, а вчителі - від Януковича. А на одній з дільниць до нас підійшли спостерігачки від Реіонів і запропонували по-земляцьки відсвяткувати закінчення виборів разом. "Скільки вас?" - запитала цинічна керівниця їхнього штабу. Ми сказали, що шестеро. Вона підняла брови: "Усі чоловіки? Ну тоді на кожного по дві буде".
Ми не стали перевіряти, чого чи кого мало бути по дві, а після голосування поїхали до Києва, де планували нарешті повернутися до звичайної роботи. Але Бог мав інші плани.
Одного чудового дня потелефонував Михайло Іллєнко і безапеляційно повідомив, що ми з ним їдемо до Варшави, навіщо - він не скаже, але заперечення не приймаються.
Куди тут дінешся? Поїхали
Для балансу кількості братів Михайло теж був з братом Юрієм Іллєнком, так що ми цікаво спілкувалися дорогою в поїзді, а коли вже опинилися на польській території, довідалися мету подорожі - виявляється, ми їхали в гості до майора Мельниченка.
Того самого, що підслуховував був Кучму і на той момент знаходився у розшуку за підозрою у держзраді.
Мельниченко і справді зустрів нас на пероні та повіз у старе місто, де поселив у найнятій великій квартирі.
Чого він хотів? А дуже просто. Брати Іллєнки мали зняти про нього кіно, а Брати Капранови - написати книжку.
Звідки майор знав про Іллєнків, здогадатися нескладно, а от нас йому порадила дружина, яка читала "Кобзар 2000" і повірила у нашу здатність створити новий шедевр.
Отже сидячи два дні у квартирі на вулиці Рицарській, ми слухали і записували на диктофон розповідь майора Мельниченка про те, як йому спало на думку підслухати президента, а заразом і про юність, навчання, друзів і таке інше, що придасться для книжки.
До речі, він пропонував нам гроші за написання. Але які там, в біса, гроші, коли такий матеріал! Тоді це була сенсація, а сенсація має продаватися. Крім того, коли ти пишеш на замовлення, замовник любить втручатися у текст, а на це ми погодитися не могли.
З Іллєнками було складніше - кіно потребує вкладень, і Микола обіцяв, що вони будуть.
Однак наше спілкування несподівано перервалося. Бо у Києві наклав на себе руки колишній міністр Кравченко, і покійний Березовський, який кришував Мельниченка, негайно прислав по того до Варшави свого літака.
Наступного разу з майором ми зустрілися у Лондоні, куди приїхали на виставку London Book Fair. Ми кілька годин провели у барі готелю Мерідіан та Пікаділі сокет та записали ще багато матеріалу.
Ну а третя зустріч відбулася в Москві. Туди нас повіз друг і однокашник Мельниченка, назвемо його Сашком. Сашко сам взяв нам квитки на поїзд - а тоді вони продавалися без прізвищ, це важливо.
Приїхавши на Київський вокзал, ми одразу пішли до кас, де, постоявши трохи в черзі, взяли зворотні квитки на той самий вечір. День провели у розмовах з майором, записали ще багато матеріалу, а ввечері поїхали собі на вокзал.
Підходимо до вагону, даємо квитки провідниці, вона дивиться (а там, нагадую, прізвищ немає), так от, вона дивиться, міняється в лиці і фатальним голосом говорить:
- Це вони.
Ми не встигаємо здивуватися, коли з-за її спини вистрибує провідник і починає пояснювати, що в них невеличка халепа - місця, що їх нам продали, зайняті речами, тому нас пересадять на інші, навіть кращі, поїдемо з комфортом і т.д.
Ну, нам не все одно, де їхати? Хоча насправді, як з'ясувалося, Дмитро щось почав підозрювати - що за речі могли взятися та ще й на трьох полицях купе, аж пасажирів треба пересаджувати? Але вголос нічого не сказав.
Повів нас провідник в самий кінець потягу, завів у вагон, ключем відкрив купе: ласкаво просимо.
Ми розмістилися, четвертої людини в купе немає - і справді, краще їхати утрьох, чим з незнайомою людиною, тим більше, коли ідеться про такі справи, як з Мельниченком.
Отже поїзд поїхав і ми вирішили піти повечеряти. Виходимо з купе, і поруч одразу намальовується провідник.
- Ви в ресторан? Чудово. Тоді я ваше купе закрию, щоб нічого не пропало, бо знаєте. як буває...
Речей у нас із собою особливих не було - їхали на один день. Але хоче людина догодити, то й хай.
Закрив він купе, ідемо ми вагоном і раптом розуміємо, що він порожній. Тобто зовсім. Не лише четвертого в нашому купе - взагалі у жодному купе жодної людини немає. І вагон, нагадаю, останній.
Ну, ми ніколи не страждали на манію переслідування, тому усе це сприйняли з гумором. Мовляв, для нас спеціально причепили вагон, ги-ги-ги.
Приходимо до ресторану, і раптом Дмитро говорить:
- Хлопці, я запам'ятав, на які місця в нас були квитки. Так от, ми той вагон зараз проходили, двері купе були відкриті, і я побачив, що там на полицях немає жодних речей. Їде одна жіночка, симпатична, але наші місця по-рож-ні.
І тут нас накрило. Ми співставили і фатальний голос провідниці, яка побачила наші квитки, і дивну запопадливість провідника, і порожній вагон... Словом, як казав Подерв'янський: я зразу пойняв: це якась хуйня.
Хто це? Бандити? Але бандити не можуть причепити порожній вагон. Значить хто? Правильно.
Тому ми одразу вирішили, що жодних чаїв, кав чи чогось такого пити не будемо - бо хто ж його зна, що туди підсиплять. Взяли пару пляшок закоркованого коньяку, до них закорковану ж таки воду. Від вечері відмовлятися не стали - бо вирішили, що це безпечно, адже тут люди, персонал, навряд чи при всіх наважаться на щось небезпечне.
Поїли, випили, повертаємося до останнього вагону і бачимо, що просто перед нашим купе на розкладному сидінні куняє провідник.
Щойно нас побачив, одразу підскочив, дістав ключі, відкрив купе і довго переконував, що туди ніхто не заходив, що все на місці, бо він пантрував...
Отут нам по-справжньому стало страшно. Коньяк одразу вивітрився, як не було.
Що робити? Це якась провокація - однозначно. Що нам можуть підкинути? Що завгодно - від трупа чи зброї до наркотиків. Навіщо? Та яка різниця, навіщо. Краще про це не довідатися.
Які ще дані? Що купе прослуховують - сто процентів. Тому ми ухвалюємо єдине мудре рішення. Починаємо вголос говорити про те, що все бачимо, що це підлаштована ситуація, що готується провокація. Одразу з трьох телефонів беремося дзвонити до Києва усім знайомим - родичам, друзям, журналістам - та описувати, що відбувається.
Паралельно випиваємо ще пляшку коньяку, від якої нарешті засинаємо.
І прокидаємося...
В Києві. На вокзалі.
Нагадаю, що поїзд вночі пройшов міждержавний кордон і його оглядали прикордонники та митники двох держав. Але нас вони не розбудили і документів не спитали.
Ми вийшли на перон. Провідник десь дівся, вагон був відкритим. Ми озирнулися, перехрестилися і поїхали додому. Що це було, й досі не знаємо. Може, хтось із читачів брав участь у тій операції, то просвітить?
А з Мельниченком у нас згодом трапилася ще одна пригода. Він повернувся до Києва і вирішив дати собі піару. На той момент книжка вже була неактуальною - адже та версія, яку ми створили, не влаштовувала Миколу, а його версія про героїчну боротьбу зі злочинним режимом Кучми не влаштовувала нас і потенційних читачів. Але ми не посварилися, тому Миколи попросив нас допомогти зв'язатися з журналістами. На зустріч до нього поїхав Дмитро.
Зустріч відбувалася у спальному районі. Дмитрові відкрила якась жінка в халаті, нічого не запитала, а просто провела до вітальні, де в телевізорі ішло шоу "Дом-2". Десь годину Дмитро вимушений був страждати від перегляду цього жаху, чекаючи на Миколу. Врешті той приїхав. Поговорили. Мельниченко дав нам розписку, що звільняє від зобов'язань тримати все у таємниці - а як інакше спілкуватися з журналістами. Розписка, до речі, й досі у нас. А коли Дмитро вже попрощався, раптом каже:
- За мною дві машини СБУ їздять, якщо ти зараз вийдеш, то до тебе причепляться, сто процентів.
А воно нам треба, скажіть, будь ласка? І тоді Дмитро ухвалює єдине правильне рішення - піднімається на останній поверх, відкриває ляду на горище, виходить на дах, по ньому іде в пошуках незакритої ляди в іншому під'їзді, аж поки знаходить, і тоді вже спускається вниз та іде двором, зверхньо дивлячись на машини СБУ.
От ви скажете, що це письменницькі фантазії, а учасники подій і досі можуть вам усе підтвердити.
Книжки не вийшло, фльму теж, зате вийшов неоціненний життєвий досвід. До речі, назву ми тоді придумали бомбічну: "Майор Мельниченко: Я вас слухаю!",
Ну а про наступні наші пригоди я розповім у наступних постах.